— Там академічна бандура і класичний репертуар. Але будь-який слухач віддасть перевагу Бортнянському в первинному варіанті — з виконанням на клавесині. Те саме стосується органних чи фортепіанних творів Баха й Генделя. Академічна бандура, по суті, не має власного репертуару.
— Тим паче вам варто було б виступити з концертом у консерваторії.
— Не думаю. Якщо знайдуться охочі, нехай приходять на «Кобзарську Покрову» до Києво-Могилянської академії. Наші виконавці там знані…
Цієї хвилини двері до кімнати відчинилися і увійшли двоє хлопців.
— Наші братчики, — Бортник повернувся до юнаків.
– Іван! — назвався старший із них, — а тут мене звуть Лірником.
— Артем, — білозубо всміхнувся другий, кремезний і кучерявий. А для свого гурту я — Ніндзя.
Він озирнувся по світлиці:
— Що сьогодні робитимемо?
Але всі замислено мовчали. Павло на витягнутих руках тримав перед собою недороблену бандуру, як і раніше, її вивчаючи, Іван і собі уважно до неї придивлявся, Настя, відчуваючи, що змерзла і зголодніла, сумно спостерігала, як вечоріє за шибками. І Артем примовк, дістав з полиці свічки, запалив у старовинному поставці, хоча під стелею і висіла електрична лампочка.
Тоді Лірник вийшов і приніс дрова, вправно затопив піч. По світлиці війнуло теплим духом, стало затишніше, схотілося згорнутися клубочком, замружитися й крізь нещільно заплющені повіки стежити, як тіні гуляють по білих стінах…
— Яка погода на Покрову, такою і зима буде. Якщо цього дня сніг землі не вкриє — не випаде ні в листопаді, ні в грудні, — не вгавав балакучий Ніндзя. — А як щодо бутерброда із салом? — і зашарудів пакетом з харчами, який був поклав спершу на ослін коло дверей. Хазяйновито, як у себе вдома, відчинив буфет, дістав тарілки, великого ножа з різьбленим держаком, спритно почистив кілька великих цибулин, заходився нарізати їх тоненькими кружальцями. «Віртуоз!», — сонно подумала Настя, заколисана теплом і увагою. По хаті війнуло запахом печеної картоплі. Стіл уже застелили скатертиною.
Двері знову грюкнули, й до товариства приєдналася жвава дівчина Василина, яка називалася ще й Мавкою. Балакун-Ніндзя повідомив, що Мавка — солістка їхнього етногурту. Далі прийшли ще двоє парубків, із якими Настю не знайомили, світлиця наповнилася людом і веселими голосами. Один з незнайомців зняв зі стіни інструмент і почав перебирати струни. Усі заговорили разом, і найголосніше — горлатий Ніндзя. Настя вже знала про нього, що він поки лише вчиться робити бандури і прийоми, які йому намагається передати Лірник, опанував не до кінця. Але якоїсь миті всі раптом замовкли, ніби за таємним знаком. Нарешті тихо заговорив Майстер, який досі не брав участі в розмові:
— Настю, ви потрапили на наше перше зібрання з часу літніх канікул. Покрова остаточно завершує осінні молодіжні «вудиці». Відтепер молодь починає збиратися на вечорниці та досвітки.
– І весілля, — засміялася Мавка. — А ти заміжня, Насте?
— Ні.
— Тоді ти наша. Бували хоч раз на вечорницях?
Дівчина не встигла відповісти, бо на порозі саме став новий гість. Білявого молодика в довгому плащі і шарфі представили як Енея, «в миру» — Руслана. Він, як повідомила Мавка, недавно закінчив режисерський факультет інституту імені Карпенка-Карого.
— Дивіться, що я приніс, шановні добродії! — гість театральним жестом розкрив пакет і дістав з нього стародрук. — Тут є згадка про славнозвIсного козака Мамая.
— Добре було б відтворити думи й пісні його часів, — подав голос Іван.
— А чому б і ні? — пожвавішав господар. — На моєму майбутньому диску буде, наприклад, «Дума про трьох братів азовських». Ось послухайте.
Він узяв бандуру і завів спроквола, немовби якимсь потойбічним голосом. Тонкий вогник свічки ніби ледь помітно здригався в такт речитативу Майстра, якого півколом обступила молодь. Довгокоса Мавка з квітчастою хустиною в руці чи то танцювала, чи виконувала якісь повільні магічні рухи в такт вогникові й повільним словам музиканта. Танок тіней по стінах і стелі тепер став уже цілком чаклунським. Настя застигла, вражена.
Перед нею ніби розчинився космос. Досі ніколи не спадало на думку, що можна так природно жити в контакті з минулим. Це нагадувало переселення душ. Та він справді характерник! Майстер замовк. Якусь хвилину ще панувала тиша, тримаючи енергетичний панцир співу навколо людей.
Однак Енеєві кортіло похвалитись трофеєм.
— Українці називали «мамаями» кам’яних ідолів на курганах, — заговорив він, гортаючи книгу. — То були здебільшого половецькі статуї у вигляді вагітних жінок і воїнів. Канонічні зображення козака з’явилися в часи народно-визвольних змагань в Україні. Люди вірили, що Мамай не загинув. Існує легенда, що в казематі він малим шилом накресли на стіні баского коня з чорною гривою. Не встиг лишень домалювати одну підкову, бо варта якраз відчиняла двері в’язниці. Сила характерника оживила коня. Мамай скочив на нього і рвонув геть. А в руках у катів залишився його старий чобіт, який і повісили замість Мамая.