— Знаєш, — і далі сповідувався юнак, — я довго був ніби на роздоріжжі. Хто зна, ким ти станеш: може, істориком або мистецтвознавцем? Це був момент захоплення старовиною. Коли я зробив свою першу бандуру, Павло написав на ній: «Нехай шашіль неслави не з’їсть її на стіні». Я відчув, що мушу будь-що продовжувати цю роботу. Але мені далеко до тих, хто нині зі сцени грає на старосвітській бандурі. Я ж обрав політех. Точніше, його мені обрали батьки.
— Чому тебе звуть Ніндзя? — запитала дівчина, мовби не чула цієї сповіді, й глянула на Артема впритул.
— Та це жартома. У нас усі мають якісь прізвиська.
— Навіщо?
— Так було заведено задовго до мене. Я прийняв цей порядок.
— Запорізька Січ була своєрідним військово-чернечим орденом — це ви за аналогією з нею, так? Ось Бортник — старий парубок, і ви його наслідуєте.
Артем розсміявся.
— Це тільки збіг. А втім, я й не думав про таке. Справді… У нас майже всі хлопці неодружені.
— Кобзарі мали таємну «лебійську» мову, пісні, танець, який був і магічним, і бойовим мистецтвом… — Настя спробувала викласти все досі прочитане на цю тему.
— Та годі тобі! Ми тебе ніби налякали, чи що… А звідки ти все це знаєш?
— Я з Таврійських степів, так само, як і Василина. У нас гарний шкільний музей, а я в ньому була за екскурсовода.
— То ти — розвідниця! — розсміявся Артем.
— Ні, я не налякана й не розвідниця. Я приїздила запросити пана Павла, щоб зі своїми товаришами заграв перед викладачами й студентами консерваторії, а він відмовився…
— Запишався, — пожартував Артем, але ніби зважив подумки й нарешті сказав те, про що мовчав раніше: — У нього складний період. Знала б ти, як він страждає! Закоханий у Наталі. Її батьки — українці, підтримують зв’язки з батьківщиною через діаспору. Ця жінка дуже хоче, щоб він перебрався до неї в Париж.
— То в чім же річ?
— У чім-чім! У нього ж місія! Його місце — тут.
— Тобто…Боже мій, цей Бортник вважає себе святим!
— Може, він і справді святий. А що подвижник — то поза сумнівом. Серце в нього болить за Україну.
— Нічого собі… — Настя похитала головою і замислилася.
Нарешті вони вийшли на перон київського вокзалу.
— А я скоро поїду, — Артем знову взявся заповнювати паузи в розмові.
— Навіщо?
— Куплю собі свитку. Немає в чому ходити на колядки, — він спіймав здивований погляд і пояснив: — Ми ж на Новий рік усім кобзарським товариством колядуємо у Києві. Зберігаємо традицію. І до вас додому прийдемо, якщо ти не проти.
Настя знизала плечима чи то від холоду, чи то у відповідь на ці слова. Щоб це було, якби на Різдво завалилася в квартиру отака компанія, та ше й із піснями? І ледь не перечепилася об щось на дорозі.
— Обережно! — підтримала її за лікоть якась жінка — мабуть, власниця валізи. — Вибачте, а це і є та електричка, що їде на Ірпінь?
Говірка виказувала жительку півдня. Чіпка засмагла тітонька мала вигляд марафонця, для якого біг навіть із такою валізою ніщо.
— Так, це та сама електричка! — Настя зніяковіло обсмикнула на собі плащ.
Артем, захоплений власними теревенями, не встиг притримати дівчину, коли та спіткнулася, і тому мав винуватий вигляд. До самого входу в метро розмова не клеїлася — кожен думав про своє. На станції «Льва Толстого» розійшлися в різні боки, щоправда, телефонами обмінятися встигли.
Жінка провела очима симпатичну пару, піднялась у вагон, обрала собі місце, сіла і з полегшенням зітхнула. Ось і здійснила подорож фірмовим поїздом «Таврія». Ще трохи — і вона буде вдома, з рідними. Місто, звідки дісталася, Надія Миколаївна, вона так і не полюбила, хоч минуло вже понад двадцять років з часу одруження. Потрапила вона до редакції херсонської обласної газети за направленням з університету. Після всього, що стається у будь-якому творчому колективі, — болісного набуття життєвого і професійного досвіду, дружби і ворожнечі колег, нескінченних відряджень у райони, публікацій з проблемних питань, — кореспондент Надія Лось отримала посаду завідувачки відділу місцевого самоврядування. Таке запізніле кар’єрне зростання, у віці «під сорок» — звичайне явище для регіональної преси, тут на затісному майданчику товчеться надто багато «золотих пер». Журналістка не відчувала радості з приводу свого підвищення — знала, що волі все одно не дадуть. Робота без натхнення виснажувала, мріялося хоча б про кілька днів відпочинку.
Стосунки з чоловіком склалися товариські. Володя не втаємничував її у свої справи, вона ж розповідала про роботу лише найнеобхідніше. Чоловік і без її розповідей постійно залишався в курсі газетярських справ — зобов’язувала посада керівника одного з підрозділів обласного управління Служби безпеки. Втім, останнім часом у нього не складалися стосунки з начальством, вже подумував про відставку, тим паче, що стаж дозволяв. На Володимира Андрійовича Чубенка почали косо дивитися ще звідтоді, як він розлучився з першою дружиною і нарешті оформив громадянський шлюб із Надією Лось.