Дорослі, за спостереженням Надійки, мали набагато цікавіше життя. Доньці відводилася роль мовчазного спостерігача. Лише тепер Надія гідно поцінувала відчуття захищеності подароване тим, що вона була часткою своїх батьків, перш за все — маминою невіддільною часточкою. А пізніше, коли це відчуття розчинилося в жаданому власному дорослому житті, Надія збагнула, чого їй постійно бракує. Бракує дотепер, але мами давно вже нема…
Батьки товаришували з кількома родинами, найтісніше — з родиною Сухарчуків, до яких у гості ходили частіше, ніж ті до Лосів. Друзі жили на крутому березі,й це Надійці здавалося таким гарним, романтичним, як у казці — коли хата високо над водою, а вниз веде крута звивиста стежина… Дядько Сашко відв’язував човна, всі сідали, й чоловіки гребли на середину річки, а жінки то верещали, чогось лякаючись, то сварилися, що неправильно гребуть, то реготали… Після казкового рожевого заходу сонця над дзеркальним плесом, коли в небо величаво випливав місяць, мама заводила улюблені пісні: «Місяць на небі, зіроньки сяють…». Тоді тато закохано дивився на неї своїми карими очима,і під його теніскою ще більше напружувалися міцні м’язи.
Чорнота за вікном стомила дужче за надокучливе стукотіння коліс. Надія глянула на годинник. Скоро північ. Шкода, син у відрядженні, в Ірпені буде тільки завтра надвечір. Хоч би швидше та станція! Чи вдасться серед ночі знайти таксі?
…Авто з шурхотом підкотило до високого цегляного будинку Лося. Усі вікна світилися. Господар у своєму улюбленому сивенькому кашкеті чатував біля воріт.
Надя мовчки припала до нього.
— Здрастуй, тату, — озвалася за хвилину, коли проковтнула клубок у горлі. — Що — вечеря, як завжди, на столі?
— Твоя улюблена страва — смажена картопля з кислою капустою.
— Татку, татку, ти геть такий, як колись! Тільки… ніби засмучений? Ходив на мамину могилу? Не дочекався, щоб ми разом пішли?
Батько мовчки дивиться у тарілку.
— Тату, ти з нами поїдеш на море?
— На Рив’єру чи на Багами? — у тоні прозвучало щось подібне до сарказму.
Батько був одним із тих, хто не зумів собі вчасно «вибити» ні путівок у санаторії, ні скористатися якимись іншими законними привілеями учасників війни.
— Наступного літа всі разом поїдемо на Азов, будемо там жити, як робінзони.
— Атож, найдешевший куток для туриста — шість доларів на добу. Читав у Жениній газеті.
— На Багамах дорожче, татку! — засміялася Надія.
Батько замислено перетирав посуд, а вона не квапилася залишати його наодинці з тими думками, що непокоїли старого та не просилися до сповіді. Дивилась на згорблену роками спину, сиву потилицю з поріділим волоссям і мріяла про спокійний сон у рідному ліжку, під рідним дахом, який, можливо, нарешті подарує бодай трохи жаданого заспокоєння, вдоволення життям.
Уранці Надія забігла до редакції районної газети, де працювала ще студенткою, погомоніла зі старими друзями, зателефонувала до земляка — народного депутата. Василь Якимчук, з яким домовилася про інтерв’ю, за словами земляків, відірвався від народу. Кому ж, як не «Лосисі», його давній знайомій, повернути заблуканого до землі звідки він родом? Адже саме її публікаціям він був зобов’язаний якщо не своїм злетом, то принаймні порівняно легким проникненням у владні коридори області. Але Надіїна пропозиція щодо інтерв’ю захвату у Василя Даниловича не викликала. Він охоче зустрівся б із представником центральних медіа, та ба — ще не доріс до справжніх столичних масштабів. Тому, хоч знехотя, погодився зустрітися з провінційною журналісткою.
На Шовковичній, у приміщенні парламентського комітету з питань самоврядування, регіональну газетярку довго не пропускали всередину. Помічниця депутата, яскрава білявка в міні-спідничці, щось наплутала, і перепустку Надії видали тільки за півтори години. При цьому оглянули з голови до ніг, змусили засоромитися збитих підборів на торішніх чобітках і немодного плаща.
— Агов, кого я бачу! — з награною привітністю вигукнув Василь Данилович, коли стала на порозі «бойова подруга» минулої доби, незмінна репортерка всіх комсомольських конференцій. — Ти працюєш, як і раніше, у Довбуша?
Якимчук знав, що вона не зносила такого тону. Завжди виправляла, що працює не в якогось там пана, а в друкованому органі обласної ради. Та нардепу було начхати на почуття гості. З таким само вдаваним зацікавленням він заходився розпитувати про справи в області. Давненько, давненько не бував… Сама розумієш — столичний ритм життя…