— Навіщо? — заступниця редактора тішилася всевладдям. — Якщо напишеш докладніше, ніхто не читатиме. Кому цікаві якісь там спеціальні закони? Та й ще дивлячись, як напишеш…
Євген спіймав себе на думці, що кожне його спілкування з Каперс відбувається у нього ніби за одним і тим самим сценарієм. «Де б узяти гранати зо дві й підірвати кубельце?!» — подумав він, безпорадно оглядаючи Валеріїні володіння. Та наступної миті заспокоїв себе. «Тихше, тихше, ти прийшов сюди вчитися…»
Якщо день розпочався погано, чекай неприємностей і надалі. Цей четвер не став винятком. Приміщення Могилянки, де мав відбутися концерт, вразило своєю порожнечею. Женя вже привчений до високих зібрань у розкішних залах, був прикро вражений більш ніж скромним виглядом прославленого університету.
Послухати автентичну музику прийшли нечисленні шанувальники. Поки хлопці розташовувалися на сцені, Настя скористалась моментом, аби познайомити свою тітку, викладачку консерваторії, із «гуру» старосвітської бандури. Дівчина повернулася стурбованою.
— Ти знаєш Артема, який їздить до Павла Бортника в Ірпінь?
— А, такий симпатичний, середнього зросту, схожий на Алена Делона?
— Точно. Отже, знаєш. Так от, його заарештовано.
Артем Тесленко, син викладача і аспірант Політеху, відучора сидів у слідчому ізоляторі Косівського райвідділку міліції за підозрою в розповсюдженні наркотиків. Хлопець розповів матері, що в його рюкзаку нібито знайшли патрони. Звернули увагу також на печатку Київського політехнічного інституту, виготовлену з деревини.
За все це можна було поплатитися кількома роками в’язниці.
Євген стрепенувся від несподіванки.
— Звідти дзвонили?
— Так. Телефонував Артем. Додому.
— Ти віриш у ці звинувачення?
Настя гостро глянула на хлопця.
— Нісенітниця. Його підставили.
— Тобто?
— Хто зна… Він був сам. Поїхав на Гуцульщину по свиту для колядування, у селі купив. Задешево якась жінка продала. Тепер він згадав: вона чомусь дуже пильно подивилася в обличчя. Пішки повертався до Косова. А за півгодини на дорозі наздогнали двоє міліціонерів. Затримали. Каже, наркотик і патрони підкинули йому в сумку непомітно, під час обшуку.
Концерт прослухали неуважно, прокручуючи подумки розмову. Про тітку забули, мовчки вийшли на вулицю. Євген розгледів Настине напружене обличчя. «Невже… вона кохає цього… Артема?»
— Мати Тесленка розраховує на твої зв’язки? — різко поцікавився він.
Дівчина неуважно кивнула:
— Але Борис Шевченко, на жаль, зараз у Страсбурзі.
— А твій дядько? Адже тепер він міністр…
– Ігор Леонідович у Кремлі, на переговорах з «Газпромом».
Знову запала мовчанка. Чубенко покусав губи, подивися на свої нігті й несподівано для себе запропонував:
— Здається, я зможу тобі допомогти. Треба зв’язатися з моїм батьком. У нього є колеги в Києві, вони витягнуть хлопця з буцегарні.
Настині очі враз спалахнули. Вона схопила Євгена за руку, уривчасто вигукнула:
— Мерщій ходімо! Треба негайно зателефонувати. Краще з мого дому. Їдьмо на Льва Толстого.
Надія Миколаївна відразу підняла слухавку. Сказала, що батько на роботі. Хоча в сім’ї вважали, що негоже звертатися за робочим телефоном у приватних справах, Євген, не вагаючись, набрав прямий телефон полковника Чубенка.
— Ти де? Чекай на мій дзвінок, — відповів батьків голос.
За кілька хвилин Женя все розповів.
— Ти готовий поручитися за цього хлопця? — ще раз перезапитав Володимир Андрійович.
Євген уявив собі пряму, високу батькову постать, його рано посріблене сивиною чоло і привітні сині очі, в які задивлялася вся жіноча частина управління.
— Тату, це абсолютно безневинна людина. Якесь непорозуміння. Насте, скажи!
Дівчина повторила все, що знала про історію затримання Артема, назвала свою і Тесленкову домашні адреси, імена та по батькові членів сім’ї, запевнила, що добре всіх знає, адже вони деякий час були сусідами. Однак у полковника залишалися запитання.
— Від нього чогось вимагали, його били?
— Він не казав. Але й не міг вільно говорити. Ледь випросив дозволу подзвонити додому.
Полковник зітхнув.
— Розумієш, Женю, коли йому щось там підкинули, Бог із ним. Менти таке роблять через раз, і всі про це знають. А ось печатка… Навіщо вона йому?
Настя розповіла, що зараз Артем у академічній відпустці через хворобу. Рік тому ходив із хлопцями в Карпати, і там відморозив пальці на нозі. Ледве врятували ногу, півтора пальця довелося відрізати, бо починалася гангрена. Поки хворів, займався різьбленням. З-поміж іншого, вирізав і ту злощасну печатку. «Може, думав, колись знадобиться для студентського проїзного квитка,» — зробила припущення Настя, яка знала, що Артемова родина бідує. Євгенові довелося також запевняти батька, що знає Артема по Ірпеню, що то не якийсь там бурлака, а нормальний хлопець, навчається в Центрі кобзарського мистецтва…