На тому кінці дроту чи то чхнули, чи пирснули сміхом. Так Володимир Андрійович виказав поблажливість до дитячого лепетання цих двох, які затято захищали однолітка. «Темна конячка, — подумав полковник. — Якби я не знав Настиного опікуна, та й свого сина, то ще б подумав, чи варто влізати в цю справу…»
Поки Настя з Євгеном збуджено навперебій кричали в телефон, біля них на столику з’явилася тарілка з шоколадом, печивом і мандаринами. У квартирі нічого більше із харчів не знайшлося. Пізній час позбавляв будь-яких надій на нормальну вечерю. Втім порожній холодильник буввизначальною рисою дому Самохіних. Тут не любили куховарити. Дружина Ігоря Леонідовича — струнка сорокарічна пані — захоплювалась духовними практиками, а отже, й дієтами. Вона мала відсторонений вираз обличчя й очі великомучениці. Такий вид буває у балерин і поетес. Лідія Володимирівна, викладач гри на фортепіано, слухала музику в собі.
Після батькової обіцянки допомогти Євген раптом відчув, наскільки зголоднів і стомився. Жінки запропонували переночувати тут, й він погодився. Настя телефонувала Тесленкам, а хлопець розмірковував, куди б це збігати по харчі. Лідія Володимирівна розповіла, як дійти до найближчого нічного супермаркету. Хлопець попрямував до ліфта.
Чубенкові уявлення були абсолютно зруйновані. Комфортабельно влаштована, напівпорожня квартира Самохіних вразила вишуканим снобізмом людей, вільних від потреби дбати про хліб щоденний. Його тут, власне, й не споживали. Простором для життя тут вважали всесвіт, оскільки мали найширший доступ до найкращих витворів природи і мистецтва. Стеля близько чотирьох метрів заввишки вимагала чималої вигадливості, але й коштів не пошкодували. Після ремонту центром інтер’єру став витончений напівкруглий еркер; вікна й двері прикрасили вітражі. Оригінальне планування, підлога була двох рівнів, картини, вази… Декоративний водограй дзюркотів у передпокої, що розмірами нагадував фойє філармонії. Книжкові шафи, стилізовані під старовину, і фортепіано навіювали спокій і налаштовували на філософський лад. Квартиру Лідія Володимирівна отримала у спадок від бабусі, відомої актриси, й, звісно, переобладнала за сучасними смаками. Але в цих палатах рідко лунав сміх. Сім’ї Самохіних бракувало дітей. Можливо, тому ця квартира чимось нагадувала нежитлове приміщення.
Євген глянув на небо. Незвично ясні для початку зими зорі перемовлялися своєю таємничою для землян мовою. Власне, ось-ось мала розпочатися нова доба — день Святого Миколая. У кульку хлопець ніс буханець чорного хліба, триста грамів копченої ковбаси і банку кабачкової ікри — все, на що був спроможний гаманець новоспеченого кореспондента. Домофон спрацював — двері розсунулись і клацнули ззаду. Несподівано він зрозумів, що опинився в цілковитій темряві. Що за чудасія, адже півгодини тому тут було світло? Аби не впасти, хлопець намацав стіну, притримуючись за неї, почав шукати східці. Отакої! Згадав раптом, що в цьому під’їзді немає сходів, він не зможе вийти нагору пішки. До всіх квартир тут діставалися тільки ліфтом. Треба натиснути кнопку. Хоч якусь! Серце лунко закалатало. Цієї ж миті щось грюкнуло, і неонове світло вдарило в очі з розчинених дверей ліфта. У ліфті стояла Настя в сріблястій піжамі, нагадуючи амазонку в місячному сяйві.
— Мерщій заходь! Я згадала: опівночі в під’їзді вимикають струм і перестає ходити ліфт.
Євген відчув неймовірне щастя. Сталося небесне диво — по нього спустилася чарівна фея. Це був останній сюрприз четверга.
А наступного дня вранці вся редакція обговорювала публікацію Холодія, присвячену річниці перебування Пасічника на посаді прем’єра. Свіжий номер газети, щойно принесений випусковим із друкарського цеху, ходив по руках, наче революційна листівка. Самого Олеся ще не було. Відтоді як цей двадцятишестирічний молодик став першим заступником редактора, його раніше одинадцятої годі було застати в кабінеті.
За мірками «Моєї України», Олесь міг називатися старожилом редакції, оскільки почав тут працювати з сімнадцяти років. Така дивна обдарованість юного журналіста пояснювалася просто. Його бабуся тоді очолювала партком видавничого комплексу. КПРС залишалося жити якийсь місяць, але бабця встигла зробити свою головну в житті справу — влаштувати онука в редакцію новоствореної молодіжної газети й тим самим забезпечити йому блискуче майбутнє. У свої вісімнадцять років Холодій у товаристві випускників журфаку мав трохи дивний вигляд, проте й сам не забарився вступити до університету. Поки молодий талант перебирав відділи і вправлявся у написанні інформаційних текстів, газета набирала м’язів і почала виходити тричі на тиждень. Молодому скакунові дозволяли брикати. За два роки на останній сторінці з’явився кросворд Олеся під оригінальним псевдо. А незабаром «Моя Україна» зустріла інавгурацію Президента різкою статтею Холодія, який упродовж виборчої кампанії критикував новообраного главу держави за «русофільські» погляди.