Саме це і сталося з Дмитром. На іншому краю столичного коржа забовваніла постать Пасічника, із яким ходив до однієї школи. Проте входження до влади виявилося набагато складнішою справою. Газета обросла боргами, журналісти по три місяці сиділи без зарплати. Нестабільність, атмосфера політичних чвар змушували не на жарт замислюватися над проблемою виживання. Газета не обслуговувала можновладців, демонструвала тяжіння до правоцентристів і намагалася сповідувати національно-історичні та духовні цінності.
Після скандальних наїздів на шановану і вельми популярну «Сільську газету» Чорнята перемкнувся на приватне підприємництво, рятуючи своє видання від політичних «розбірок». Коли ж Пасічник так стрімко розпочав свою кар’єру, ніхто не міг передбачити, чим це все може скінчитись. Редактор завжди був обережний. Та деінде плескали язиками, буцімто він мало не щодня ходить до парламенту, оминаючи ложу преси, лише для того, щоб вичавити із спонсорів черговий внесок на потреби редакції. Маневрування Дмитро брав на себе, але в цих умовах необхідні були добрі пера і свіжий погляд на події.
Чорнята добре знав Євгенову матір, із якою разом учився на журфаку. Якось навіть довелося поручкатися з її батьком Миколою Петровичем. Надія Лось виїхала за направленням у Херсон, де працювала в редакції обласної газети. Там вийшла заміж за офіцера служби безпеки. Якось і Дмитро гостював у їхніх краях, де Надія з Володимиром показали йому свою дачу в плавнях. Зачарований красою дніпрового плеса, Чорнята незабаром і собі придбав там будиночок. Тоді ж з легкої руки Чубенка-старшого київський гість познайомився з обласним прокурором, а той згодом очолив Генпрокуратуру. Недивно, що портрет цієї особи Дмитро тримав у редакційному кабінеті, неначе оберіг.
Уже третю годину поспіль Євген намагався додзвонитися до Херсона. Та що вони там, поснули? Чи, може, знов у мами на роботі завал? Батька вдома годі застати — така вже в нього професія. Дід умостився перед телевізором з «Українською газетою», вишукуючи цікаві для себе новини. Але ж головна подія на сьогодні — те, що його, Женю Чубенка, зараховано до редакційного штату.
— Вітаю, синку, — нарешті озвався мамин голос у слухавці. — Не зазнавайся тільки! Гляди, не забувай: ти все-таки ще студент. Довчись як слід, а вже по тому починай мріяти про статус акули пера… Над цим ще працювати й працювати…
— Можна подумати, в обласній газеті самі акули сидять! — Женю скривдила чергова «нотація». Нема того, щоб просто порадіти — неодмінне материнське повчання!
— Ну-ну, кусайся… Це за твого фаху корисна звичка, — мама на тім кінці, здається, зітхнула. — Ось приїду, тоді й поговоримо.
— А де ти була так пізно?
— А то ти не знаєш! Відписувала матеріал з сесії облради.
— Знову оди й дифірамби??
— Якби ж то! Самі чвари. Взаємні звинувачення, хто більше чого урвав, іншим не залишив… Потім, потім усе розкажу.
Почулися короткі гудки. Ну що ж, усе як завжди. Євген потягнувся і пройшов до своєї кімнати. Узяв з полички диск із «Воплями Водоплясова» — і оглух до решти світу.
На ранок у редакції знайшли переглянуті шефом анонси подій із позначеними навпроти кожного прізвищами кореспондентів. Самого шефа вже на місці не було. Молоденька секретарка повідомила, що акредитувала Чубенка на прес-конференцію в Міністерство економіки, звідти він має підготувати інформацію в номер. Женя наїжачився: не для того він ішов сюди працювати, щоб видавати на-гора безбарвні «фітюльки» в режимі інформагентства. Але втішив себе тим, що ще матиме час, щоби себе показати.
Спускаючись у метро, хлопець перевірив, чи на місці диктофон, редакційне посвідчення і паспорт, похапцем розгорнув прес-анонс, отриманий від секретарки, й прочитав: «Презентація Державної програми детінізації економіки».
Євген відшукав потрібний йому третій під’їзд урядового будинку. Як і решта під’їздів, він посилено охоронявся міліцією.
Усередині було порожньо й лунко. Державні службовці не мають звички гасати коридорами, як журналісти в редакціях, сидіти на підвіконнях із сигаретами й філіжанками, теревенити поза кабінетами. Кабмін — це навіть не парламент, де на кожному квадратному метрі залу засідань, фойє і навіть на кожній сходинці за бажання можна «нарити» тонну словесної руди, з якої згодом, імовірно, і виплавиться крихітна крупинка чогось путнього. Роботу уряду в нас розуміють як діяльність у режимі надсекретності. Дістати звідси офіційну інформацію можна лише з вищого дозволу, а говорити з журналістами має право тільки перша особа в міністерстві.