Прес-конференція розчарувала. Ну що він зробив як кореспондент? Переписав прес-реліз і бездумно зчитав з диктофона загальні фрази. На якого читача це все розраховано?!
Редакційна круговерть як об’єктивна реальність була нещадною до новачка. Щойно спробував підсісти на комп’ютер у одному з кабінетів, як тут-таки Євгена зігнала з цього місця провідна журналістка з відділу політики. Тоді він спробував примоститися в приймальні редактора і вже підбирався до системного блоку, коли зчинила ґвалт секретарка.
— Вибачте, будь ласка, але мені треба це здавати в номер! — хлопець глянув благально, й дівоче серденько на якусь часину розтануло.
Що далі він набирав текст, то з більшим невдоволенням помічав, що скочується до простого формального звіту. Несподівані повороти дискусії ніяк не потрапляли «у кадр». Та й обмежений обсяг не давав змоги розгорнути жодної думки.
— Чи не запізно? — меланхолійно, немовби в себе, поцікавилася заступник редактора Валерія Каперс, коли Чубенко поклав перед нею свою інформацію з позначкою «У номер!». — Що, якась сенсація?
Вона запалила сигарету і випустила дим просто Євгенові в обличчя, ще й при цьому зміряла з ніг до голови майже безбарвними очима.
— Вранці редактор мене відрядив на цей захід.
— Ну то й що?
Кореспондент знітився і замовк.
— Гаразд, я перегляну твій допис. Якщо буде місце, поставимо в номер. Але не обіцяю, — Валерія загасила об тарілочку наполовину викурену сигарету.
Недопита кава на столі була притрушена попелом. «Якийсь дивний колір волосся!», — подумав юнак, зваживши на хлопчачу зачіску цієї жінки зі статурою підлітка. Власне, якою ще могла бути заступниця редактора серйозної київської газети? Євген уже не існував для неї, коли повільно відступав до порогу.
За дві години Євген побачив свою інформацію на газетній шпальті нещадно скороченою і затиснутою в куток. «Це — день мого життя, перший робочий день штатного кореспондента…» — з жалем подумав він. Що ж: обирати нема з чого, мусиш звикати до тутешніх порядків…
У редакції було повно дивних жінок. Власне, газету випускали здебільшого представниці слабкої статі. Лише дві-три зовсім молоді особи відверто намагалися привернути до себе увагу чоловіцтва. Решта вдавали вкрай заклопотаних, мали не надто здоровий вигляд, і відверто зневажали дрес-код. У «Моїй Україні» спостерігалася досить велика плинність кадрів. Ті ж, хто прикипів до редакції душею, нерідко надовго затримувалися на роботі. Одні доробляли те, чого не встигли за день, адже редакційна метушня зовсім не означає напруженої праці, а швидше — навпаки, руйнує будь-яку можливість для неї. А, певне, були й такі, хто не надто квапився додому — тут чимало хто ще не встиг створити сім’ю.
Каперс уособлювала характерну представницю цього напівбогемного товариства. Гра, містифікації, розіграші, а головне — інтриги були природною стихією цієї безстатевої на вигляд особи. Свого часу Дмитро Чорнята зробив ставку саме на її гостре перо. Кілька років тому вдалося підвищити попит на «Мою Україну» завдяки газетному «милу» — вигаданому і написаному Валерією продовженню відомого бразильського телесеріалу. Безневинну літературну пародію читач залюбки «проковтнув» і не помітив «підтексту», яким так пишалася авторка. Проте наклад газети помітно зріс, і це якийсь час допомагало колективу встояти під натиском позивачів і перед загрозою чергової фінансової кризи. У редакції ходив жарт про те, що улюблений вид транспорту Лери — танк. Однак це ніяк не поєднувалося з іміджем святої, хоча Чорнята щосили зводив її на цей п’єдестал. «Свята» не вписувалася в засновану нею популярну рубрику «Каскад маразмів», їй не пасували щораз нові химерні псевдоніми на кшталт «Вівдя Борщ». Саме вона була ідейним натхненником і провідним автором «жовтих сторінок».
Якось після чергового «приперченого» фейлетону, що мав вигляд скетчу, в редакцію зателефонували «згори» з проханням не ображати керівника сусідньої держави і вгамувати екстремалку. Валерія впала в нудьгу. Душа її жадала ризику. І ось Каперс вирушає до чеченської столиці, де щойно закінчилася чергова серія бойових дій. Репортаж про інавгурацію новообраного президента охопленої полум’ям республіки зробив Валерію знаменитою. Але Чечня була одна, а Каперс щодня хотіла бути різною і потребувала своєї добової дози екстриму. Можливо, так жінка захищала свою психіку, що потроху руйнувалася в одноманітній газетярській метушні. Валерії доводилося шукати заміни гострим відчуттям усередині цього нудного збіговиська.