Окрім рукотворної ікони в образі войовничої амазонки, в редакції була пам’ятка місцевого значення, до якої навідувалися всі, незалежно від свого бажання, а саме: таке собі домашнє божество на ім’я Віра Терентіївна. Ця зморшкувата фарбована блондинка в стилі Марлен Дітрих була різкою, як оцет, і діловою, як чиновник рейху. Віра Козуб осіла в «Пресі України» з часів розквіту партійної демагогії сімдесятих. Значилася як завідувачка відділу, однак головним її завданням було відбиватися від судових позовів, якими закидали «Мою Україну».
Відведений для Козуб кабінет, завалений різноманітним мотлохом, нагадував зарослу мохом і обплетену плющем печеру. З розвалених шаф тут звисали пагони в’юнких кімнатних рослин, цвіт яких залишав на паперах ядучий пилок упереміш із попелом сигарет, котрих Віра Терентіївна викурювала неймовірну кількість. На вицвілих і де-не-де облуплених стінах теліпалися старі календарі та картинки з котами. Здавалося, в цій норі животіє притрушена нафталіном карга, яку вже не варто сприймати серйозно. Але враження виявилося оманливим. Насправді в цьому кабінеті вирувало життя. Це був редакційний відділ безпеки, оборони і мобілізації. Тут зберігались усі підшивки «Моєї України» разом із внутрішньою документацією, якої не здавали в міський архів, та новітнім офіційним листуванням. Схованкою для особливо важливих паперів слугував старовинний сейф. Щоправда, в ньому тримали ще й цукор для редакційного чаювання, але про цей стратегічний запас господиня кабінету давно забула.
Незважаючи на дисгармонійний інтер’єр, дивна кімната для декого правила за приміщення для релаксації. На розхитаній тумбочці тут височіла старезна пальма, а на підвіконні підстрибували горобці, яких жінка годувала з руки. Тут-таки в коробках з-під усякої всячини вона вирощувала розсаду помідорів для своєї дачі, а ще — тримала горнятко із смаженим соняшниковим насінням. Така собі оаза в центрі метушливої редакції, де багато хто полюбляв теревенити з Вірою Терентіївною, а заразом і лузати насіннячко задурно. У свої шістдесят з гаком років Козуб у редакції відігравала роль соціального психолога, референта і хрещеної матері цілком дорослого синочка, сорокап’ятирічного Дмитра Чорняти. Інколи вона підгодовувала його рештками свого домашнього бутерброда, а крихти вже діставалися горобчикам. Та одним з найважливіших обов’язків реліктової пані були функції своєрідного ВТК. Якщо Віра Терентіївна після двох-трьох тижнів із дня працевлаштування новачка виголошувала щодо нього свій негативний вердикт, бідолаху негайно звільняли без жодних пояснень.
Система найму в редакції була проста, як у добу феодалізму. Єдиним діячем так званої профспілкової організації, котру після тривалої летаргії ніхто не хотів очолювати, призначили сварливу друкарку Зою, а журналістський осередок ще за часів царя Панька очолила пані Козуб. У неї на цій громадській посаді не було конкурентів, якщо не брати до уваги самого редактора. Валерію Каперс цей статус не цікавив, а Марія Петрівна з відділу листів, мовчазна, як чорниця, й така само покірлива, не сміла б і мріяти про подібне піднесення. За всі роки існування газети до лав Спілки журналістів не вступив жоден молодий працівник редакції, — якийсь час більшість таких навшпиньки скрадалися повз кабінет Козуб, та згодом все одно щезала, як привиди. Незмінним залишався тільки особовий склад керівників середньої ланки, тобто численних заступників Дмитра Чорняти. Редакційним менеджментом тут також не надто переймалися — запозичили з інших епох. Євген уперше побачив живі ілюстрації до розділу з підручника історії, присвяченого періодові непу, коли в хазяїна працювали два-три десятки «лобів», а над ними для зміцнення господарської структури стояло майже стільки ж наглядачів. Наймитів не жаліли. Мовляв, одні підуть геть — нові знайдуться. Однак Євгена тішило принаймні те, що його Дмитро Віталійович з якихось незрозумілих міркувань підпорядкував безпосередньо собі.
Женя міг би пишатися своїм окремим кабінетом, якби не декілька прикрих дрібниць. Перекошена віконниця із тріснутими, закіптюженими шибками заввишки три метри ніяк не зачинялася, самотня лампочка без плафона тьмяно блимала високо під стелею і тільки дратувала. Комп’ютера взагалі не дали, із техніки знайшовся лише роздовбаний телефонний апарат із довжелезним заплутаним дротом. Незакріплена дошка старезного столу ковзала туди-сюди й не дозволяла зіпертися ліктями. Як у столітнього дерева вік вираховується за кількістю кілець на зрізі стовбура, так і на цій подзьобаній не знати цим дошці роки її тяжкої праці означилися незчисленними слідами від чашок із чаєм. А головне, в кімнаті свистів протяг — мов у собачій буді десь на подвір’ї тракторної бригади. Втім, влаштовуючи кабінет на місці друкарської підсобки, в бетонній «трубі» — переході з одного корпусу в інший, цим нітрохи не переймалися практичні люди, здатні вельми раціонально розпланувати виробничі площі.