Д з в о н а р и х а. Нехай уже тобi за твою добрiсть господь оддячить!
Д м и т р о. Менi, може, — коли ви оце слабi були, — серце шарпалось, як гляну було на Катрю, що вона як тiнь яка ходить! Я б, може, раднiший був свої руки пiдложити, а не те що зробити яку мализну…
Д з в о н ар й х а. Та бачу, бачу, козаче, що тобi дочки жалкiше, нiж старої…
Д м и т р о. Нi, крий боже! I вас я вважаю за матiр: рiдних пак не згадаю нi батька, нi матерi. Чоловiк ваш покiйний, царство йому небесне, виховав мене, зберiг сиротi i батькiвщину, i хату, наставив мене самого добрим хазяїном, до пуття довiв, — так як же менi не любити вас? З Катрею зросли ми укупi…
К а т р я (надходить). Я, мамо, розпалю у коминi, кулешика вам зварю на вечерю.
Д з в о н а р и х а. Не треба, доню. (Гладить по головi її). Славна у мене, Дмитре, дочка: i хороша, i моторна, i упадлива.
Д м и т р о. Що й казати? Нема, може, в свiтi за Катрю!
К а т р я (гiрко). Не хвалiть, мамо!
Д з в о н а р и х а. Запишаєшся? А тебе таки справдi, кралечко, гедзь з одного боку напав.
К а т р я (перебиваючи). Он дивiться, як сонце сiдає червоно; певно, вiтер буде на завтра. Треба буде однести до млина мiрочки зо двi пшеницi, бо в нас уже борошна обмаль.
Д м и т р о. Я завтра зайду й однесу.
Д з в о н а р и х а. Та то борошно борошном, а ти таки…
К а т р я (хутко). Мамо, цитьте! (Прислухається). Хтось iде до нас; може, лiкар? (Бiжить з тривогою; дивиться за ворота).
Д з в о н а р и х а. Може, справдi. Вiн того тижня заїздив, то обiцявся, що ще заверне.
Д м и т р о. Та тепер уже ви, хвала богу, одужали, то чого б i ходити йому чи паничевi?
Д з в о н а р и х а. Та лiкаря уже бiльш мiсяця i в селi нема.
Д м и т р о. А паничевi б чого? Хiба й вiн лiкар?
Д з в о н а р и х а. Не знаю; тiльки така вже добряча душа, що й господи! Що божого дня трудився!
Д м и т р о. Себто вас жалував так?
Д з в о н а р и х а. Господь його святий зна, — чи у його вже таке серце, чи ми заслужили ласки у бога?
Д м и т р о (зiтхнувши). Може.
К а т р я (вертаючись). Нi, то не вiн; хтось у хустцi. Позношу лишень я на нiч полотна в комору.
Д м и т р о (iдучи за Катрею). Я тобi поможу.
К а т р я. Та я й сама зберу — не важкi. (Iде до тину i збира полотно, що на йому розвiшане).
Д м и т р о (пiдходячи до тину). Катрусю! Я хотiв би з тобою побалакати…
К а т р я. Об чiм? (Потупилась).
Д м и т р о (мне шапку). Сама знаєш, об чiм… тiльки й думки, тiльки й гадки!
Д з в о н а р и х а. Пiду вже я: i пiзно, та й молодята нехай собi поговорять! (Вголос). Дмитре, синку! Проведи вже мене до хати: нагулялася.
Д м и т р о. Зараз, мамо!
Пiшли.
В И Х I Д III
Катря сама.
К а т р я. Боже мiй! У якi тенета я вплуталась — i думок не зберу. Чого ти радiло, дурне серце? Не бути сьому, не допустять пани! I Михайла уже третiй день немає; то було й вечора не пропустить, а на цiм тижнi тiльки раз ускочив на час, та й на досi… Може, не вiльно… Тiльки як же менi нудно без тебе, як нудно! А тут ще Дмитро! Пристає з словом, що я йому перше дала… любить… а я… Ну, що йому казати? Водити парубка, та ще такого, — грiх! Правду сказати? Та чи язик же у мене повернеться? До матерi ще дiйде… хоч би од цього хранив господь!
С т е п а н и д а (за ворiтьми). На! З'їж!
К а т р я (здригнувшись). Хто це? Степанида?
В И Х I Д IV
Степанида i Катря.
С т е п а н и д а (ввiходить п'яненька). Що ж, що я була панською полюбовницею? Не по своїй волi, дрантя, чуєш? Не по своїй волi!.. А ти — по своїй, повiє!.. Дiвуєш? I я навчуся по сьомiй дитинi так дiвувати! Чия б казала, а твоя б мовчала! Яка я п'яниця? Випила, ну — випила на свої, а не на краденi, злодюго, чуєш?
К а т р я. Тiтко, кого це ви так лаєте?
С т е п а н и д а. А ту шелихвiстку бiсову, покоївку панину, Аннушку. Вродила мама, що не прийме й яма! Розпустить плахiття, бендерська чума, та й зачiпа! Я тебе зачеплю! Я тебе як вiзьму на зуби, то ти й носа до нашого кутка не покажеш!
К а т р я. Охота вам, тiтко.
С т е п а н и д а. Така, серце, охота, що як нема з ким полаятись, то й їсти не буду. Оце я її, шльондру, аж до самiсiнького двору проводжала; шпетила вже, шпетила на всю губу! Почухаються i батько її, i дядько, i тiтка, i дядина! Е! Мене не чiпай: я й сама зачеплю! Уже так налаялась, так налаялась всмак, що аж на серцi полегшало; зайшла до шинку та й випила…
К а т р я. Та бачу, бачу.
С т е п а н и д а. Що ж, Катре? На свої, на заробленi…
К а т р я. Та й на свої не гаразд пити.
С т е п а н и д а. Розкажи своєму батьковi, голубко моя… Тiльки тепер i мого! (Спiва й пританцьовує).
К а т р я. Та вже ж, хвалити бога, недiлi дiждались, начастувалися..
С т е п а н и д а. О?! Уже?! Моя перепiлочко! (Приспiвує).
А в перепiлки та головка болить;
Тут була, тут, перепiлочка,
Тут була, тут, сизопiрочкаї!
Я тебе дуже, Катрусю, люблю… така ти в мене хороша… дай поцiлую… от шкода тiльки, що горiлки не п'єш!
К а т р я. Недоставало!
С т е п а н и д а. Дай поцiлую… а та, панська помийниця, каже, що я Катрю з паничем звела… похваляється покрити…
К а т р я. Що ви кажете?
С т е п а н и д а. Похваляйся, похваляйся, повiє! Думаєш, що так на твоїх панiв i поласились?.. А, нехай вони тобi виздихають!.. Та в нас i кращi є!!
К а т р я. Господи! За що вона обносить мене?
С т е п а н и д а (недочува). Та у нас така парочка! Ось ми спаруємо… i мати казала, що весiлля швидко… Ух, коли б швидче! От уджигну вже та брязну пiдкiвками!.. (Пританцьовує).
К а т р я (недочува, стоїть мов кам'яна). Обносять… наступає вже…
С т е п а н и д а (весело). Коли не хочеш, то я й сама пiду. Трай-на-на-на! Трай-на-на-на!! Трай-на!! (Iде за ворота, хитається; трохи не впала).
(Iде, спiваючи).
В И Х I Д V
Катря сама.
К а т р я (ламаючи руки). Ну, дiвко! Надiвувалася? Наступає вже кара людська, невпросима, невмолима… От i заховалась! Не приспало, моє кохання, ти лиха: пiдкралося воно, та аж серце, мов на ножi, кипить! Михайло! Голубе мiй! Скруто моя! За тебе менi i страждати не тяжко… все оддала, то що менi люде? От матiр тiльки… Ох, i не знаю, що з мамою буде, як дiйде… а неминуче дiйде: вже коли Степанида на губу взяла, — все село знатиме! (Зложивши руки, стоїть замислена).
В И Х I Д VI
Катря i Дмитро.
Д м и т р о (пiдходить тихо; Катря не чує). Катре!
К а т р я (здригнувшись). Га? Що? Як ти мене злякав.
Д м и т р о. Коли ж сватiв присилати до матерi?