К а т р я (сумне i чуло). I не знаю вже й як… аж серце окипа крiв'ю, як подумаю! Любила ж мене, цiлий вiк поневiрялась за мене…
М и х а й л о. Та угамуйся, не забiгай лиха! От, може, i в мене з старими швидко владнається справа, то тодi безпешно! Прийде день — потурбуємось, а нiчка — наша!
К а т р я (ламаючи руки). Коли б менi мами не вбити! Царице небесна, зглянься хоч ти!
М и х а й л о. Годi-бо, Катре! Ходiм у садок: час гине…
Катря безнадiйно сплеснула руками.
Завiса тихо спада
ДIЯ ЧЕТВЕРТА
Широкий рундук з ганком у панськiм будинку. Навкруг квiтки, клумби, луговина; далi — розкiшний садок. Вiкна деякi одчиненi на рундук; на рундуцi — стiл, самовар з причандалами, крiселка. Вечiр.
В И Х I Д I
Харлампiй, а далi Аннушка.
Х а р л а м п i й (ставить на стiл чайнi причандали; потiм пiдмiта). Ач, знов накидали цигарок! Що я їх ненавиджу! Нема, хвалити бога, отого кудлая, — так жиди; а ти за ними прибирай! Тьху! Чистоє наказанiє! Хiба це моя обов'язаность пiдмiтати, примiрно сказать, всяку погань? Це козачкiв дiло, чи там служок яких, а не моє; моє дiло за ними доглядать та давать запотилишникiв… А от, Харлампiє Григоровичу, довелося i вам щiтку до рук узяти та пiдмiтати собственно пiдлоги! Ох-ох-ох! (Спирається на щiтку). Не тi теперечки часи, доложу вам, — сумнительнi! Гай-гай! Де те вельможне панство дiвалося? I знаку нема, мов корова язиком злизала! Тепер, примiром кажучи, мужику волю дали, ну й посiда, або ще — жидова та! Ну, якi вони пани? Харкнув та ногою розтер, та й уже. Сказано — одно боже попущенiє, скусительство! Нашi теж, дивись, незабаром у пазурах того Шльоми опиняться… А через кого все прахом iде? Через нашу паню: як прибилася сюди, зараз завела новi моди, — покойовок, лакеїв… Ми вже, значить, стали невгоднi, неодукованi! А сама повiялась по Києвах та по Варшавах; понавозила губарнорiв отих — по двi пари держала… їй-богу! Ну i додержалась! (Пiдходить до столу, поправля масло, сметану, сухарi й цукерки). Такi завели заведенiя за приводом отого кудлая, що, на моє мнительство, — кiнець свiта: з ким тiльки кумпанiю водять? Тьпху! — та й годi! Тепер, примiром кажучи, наш панич, дворянин, з мужвою воловодиться, на вулицю ходить… Страмовище одно! Не зна того, як в старовину… От хоч би, значить, нащот женського полу — як було благородно, прекрасно! Звелiли кого привели… та й кiнець… I делiкатно, i поштительно! А тепер?.. Ех, грiхи нашi, грiхи! Отаким шелихвiсткам, як ота Аннушка, припоручають тепер до рук панське добро! Господиня, значиться! Так би й зацiдив! (Дивиться у кухлик). А сметанка яка? Хiба така при покойному пановi була? Хоч ножа стромляй! А то! (Нахильцем п'є).
А н н у ш к а (зазира в одчинене вiкно). Чаго ви до сьох пор самовара не даєтьо? Бариня сердяться!
Х а р л а м п i й. Ти ще менi, смердюча, приказувати будеш? Геть, поки цiла!
А н н у ш к а. Што ви себе воображенiє взяли! Скажите, пожалуйста! А зливки для чого випили?
Х а р л а м п їй. Хто випив?
А н н у ш к а. Нехто!
Х а р л а м п i й. Хто випив? (Наступає).
А н н у ш к а. Хтокало!
Х а р л а м п i й (яро). Бачила?
А н н у ш к а. От тiлько троньте, я такого шкандаля зделаю!
Х а р л а м п i й. Так ти бачила?
А н н у ш к а. Аж вуси все у зливках; гляньте! (Одступає до дверей).
Х а р л а м п i й (змiшавшись, утира рукавом). У-у! Смалена! Киш менi звiдцiля! (Iде в дверi).
А н н у ш к а (тiка на рундук). Ругателi!! Будете знать! Постойте, я вас всєх на чистую воду! — I ви, паничу Михайло Iванович, почешетесь! У мене письмо од дядиньки: я його викрала… Будет i бариня знати! Промiняли меня на ту шльондру, — i я ж потешусь! Попануєш! Попануєш! Ух, печуть меня всi, та й я ж попеку!! (Побачивши паню з Михайлом, iде далi).
В И Х I Д II
Анна Петрiвна i Михайло.
Анна Петрiвна виходить разом з Михайлом з парку, у неї в руках картонка.
А н н а П е т р i в н а. И не думай отнекиваться. В сенате серьезное дело; все наше состояние на волоске. Коли батько говорит, что нужно ехатiь, то уж верно нужно.
М и х а й л о. Та я в дiлах не знаюся!
А н н а П е т р i в н а. Ну, ну, не рисуйся! Сам дядя приглашает, — научит!.. А кузину разве можно упустить: красавица, chic supreme, bon genre!* (*Найвищий шик, гарний тон (франц.).) Потом дядя: шансы-то какие! Ведь зто черт знает где можно очутиться! Я бы тогда переехала к вам в Петербург, освежилась бы хоть немного…
М и х а й л о (з досадою). Що вам за охота, мамо, зараз мене сватать? Та ще й вибираєте таких, що тiльки плечима здвигнеш! Я з вами хотiв би побалакати…
А н н а П е т р i в н а. Оставь, во-первых, свою хохлащину! Надоела…
М и х а й л о. Дуже швидко.
А н н а П е т р i в н а. Зто уж мое дело… Ты пойми, что дядя сам намекает в письме…
М и х а й л о. Та яке ж менi дiло до його превосходительства…
А н н а П е т р i в н а. Что?.. От такой блестящей карьеры отказываешься? Да ты в уме ли?
М и х а й л о. Мамо, я хотiв би побалакати…
А н н а П е т р i в н а. Отстань с твоим балаканням! Вы меня уморить хотите? Воспитывала, нежила, холила, чтоб хоть иметь утешение, видеть сина в блеске, гордиться им… и вот благодарность родителям — за их любовь, за то, что не жалели для вас ни здоровья, ни средств, потворствовали даже всяким прихотям хохлацким! Вот и утешение!
М и х а й л о. Мама! Да выслушайте же меня!
А н н а П е т р i в н а. Оставь!! Твои вечные противоречия положат меня в могилу… Я женщина слабонервная, чувствительная; у меня уже начинается тик… Я знаю, откуда вся порча: ты заразился идеями зтого пария!* (*Парiя — безправний, зневажений.)
М и х а й л о. Не браните же мне хоть в глаза человека, который мне дорог!
А н н а П е т р i в н а. Дорог? Для вас всякая дрянь дороже матери!! Вы свою мать родную готовы променять на всякую сволочь! Молчите!.. Уж скоро добьете! (Iде хутко на рундук).
В И Х I Д III
Михайло сам.
М и х а й л о. Ну й добалакався! Два мiсяцi чекав случаю, годив, думав натрапити на щасливу хвилину, коли матiр весела, — от тобi й натрапив! З нею, значить, — годi: цей проклятий дядькiв лист усе попсував… Хiба до батька удатись? Просто i думок не зберу… у такi нетрi та болота зайшов, що з кожним кроком тiльки грузнеш бiльше та глибше.
В И Х I Д IV
Михайло i Пашка.
П а шк а (тихо пiдкрадаючись). То ви, Михайло Iвановичу?
М и х а й л о. Пашка! Чого ти?
П а ш к а. Вийдiть зараз до млина: там Катря дожидається.
М и х а й л о. А що там?
П а ш к а. Як що? Цiлий тиждень не бачили її, та й жалощiв нема? Ви ж би подивились, що там у неї дома коїться. Мати знов занедужала; та то ще й слава богу: хоч не чує, що по селу дзвонять! I без того догадується вже, картає…
М и х а й л о. А менi хiба легче? Он зараз з матiр'ю мав яку бучу!
П а ш к а. Хiба довiдались?
М и х а й л о. Та ще нi… я ж оце збирався поговорити з мамою, попрохати… а тут до Петербурга притьмом кажуть їхати: пильне дiло.
П а ш к а. Нещасна Катря! Невже ви її так кинете?
М и х а й л о. Хто ж тобi каже, що кину? Я ж за неї i розпинаюсь тут!
П а ш к а. Хоч би ж навiдували її, а то все рiдче та рiдче почали ходити, мов цураєтесь! Вона ж такi за вас муки прийма — господи! Мов з хреста знята!
М и х а й л о. А ти думаєш, менi легко? Тут i дома не знаєш на яку й ступить, — i так i сяк пiдходиш, щоб прихилити своїх… i такi й сякi думки не дають спокою; а там прибiжиш до неї, щоб одвести хоч трохи душу, а вона зiтхає, часом плаче… Така нудьга вiзьме, що й на свiт би не дивився!
П а ш к а. Диво, що плаче! Вона бiльше й побивається, помiчаючи, що ви не такi вже стали…