Д м и т р о (кидається на того, що з мазницею). Тебе менi треба було, щеня! (Кида об землю).
А н н у ш к а. Калавур! (Вибiга).
Х л о п ц i (разом кидаються на Дмитра, щоб зв'язать). Крутiть його!
Д м и т р о (борюкається). Роздавлю, пси смердючi! (Далi, вислобонивши праву руку, вийма з-за халяви ножа). Ей! Зараз падлом запахне!
Х л о п ц i (побачивши нiж — врозтiч). Не руште його! Нiж! (Вибiгають).
В И Х I Д VII
Дмитро i Катря.
Д м и т р о (озирається). Втекли, дияволи! Щастя ваше! Попадетесь ще! (Пiдходить хутко, до Катрi). Боже мiй! Нежива? Катрусю, Катрусю! (Хова за халяву ножа; сiпа за руку, ворушить голову). Не ворушиться… блiда, як з воску бiлого вилита! Катрусю! (Нахиляється). Диха ще… (Бiльше сiпа; рукою тримає за чоло). Диха… блiда, а тiло, як вогонь… Господи! Чим би рятувать її! (Кидається по хатi, бере кухоль води i приска або примочує голову; сливе кричить). Катре! Катре! Прочунься, прокинься, на бога!
К а т р я (тихо одкрива очi, пiдвiвши голову, непритомно обводить ними хату, а далi стиха.) Не безчестьте мене!! Не проклинайте!! Змилосердуйтесь!! (Хоче на колiна падати. Далi всю сцену веде безсилим шепотом).
Д м и т р о (придержує її). Господь з тобою, Катре! Опам'ятайся! Нiхто тебе не проклина, нiкого i в хатi нема!
К а т р я. Нема?
Д м и т р о. Нiкогiсiнько; тiльки я.
К а т р я (кладе йому безсило руки на плечi i пильно дивиться в вiчi). Хто ти?
Д м и т р о. Дмитро.
К а т р я. Дмитро? Який Дмитро?
Д м и т р о. Дмитро, Катруню! Невже не пiзнаєш мене?
К а т р я (проводить рукою по чолi). А!! Дмитро? Дмитро… згадала!
Д м и т р о. Що з тобою, зоре моя?
К а т р я (очунюється). Дмитре, ти?.. Ох, як менi тяжко! Пече мене… дай хоч краплину води!
Дмитро пiддержує Катрю i напува водою.
Не можу думок зiбрати… тут страшне щось скоїлось… банiтували* (*Банiтувати — лаяти останнiми словами, мучити.), проклинали мене?!
Д м и т р о. Заспокойся! Не згадуй!! Не варт вони всi i мiзинця твого!
К а т р я (ламаючи руки). Дмитре! Брате мiй! Що вони зi мною зробили?..
Д м и т р о. Тебе ж окривдили та ще й банiтують!! Дитино моя, нещасная моя!
К а т р я. Де ж правда?
Д м и т р о. Де хотiла ти правди, моя безталаннице? У кого ти шукала її? Споконвiку неправдою живуть! Насмiятись, натiшити свою пельку неситу — то так! А жалощiв — у їх печiнках не було звiку!
К а т р я. Що вони зi мною зробили? Оплювали, як послiдню!
Д м и т р о. Горлице моя пiдбита! Нащо так сталося? (Обнiма Катрю i страшно рида).
К а т р я. Прости мене, Дмитре! Занапастила я тебе! Бачиш, як караюся…
Д м и т р о (палко). Забудь його! Забудь оте все!! Вийди за мене! Хай менi мозок усохне, коли я згадаю що! Хай менi рот зацiпить, коли я й словом одним попрiкну! А всякому, хто тiльки писне про тебе, — я вирву падлючого язика!
К а т р я. Ох! Тобi треба дiвки чесної.
Д м и т р о. Хто каже, що ти нечесна? Хто смiє? Ти нещасна, мучениця!
К а т р я. Так, мучениця… уже все перемучене…
Д м и т р о. Ти молодесенька, — ще все перемелеться… Коли несила, то й не люби мене; я тiльки доглядатиму тебе, як свою рiдну дитину, дивитимусь на тебе, горе дiлитиму!
К а т р я. Як менi тебе шкода, Дмитре! Не судилось!! Глянь на мене — я труп… менi… о-ох! (Хапаючись, звисає на стiл, а потiм на лаву).
Д м и т р о. Порвалася… остатня порвалася! Де ж ворог мiй? Де катюга неситий той, проклятий? Ще досi його носить земля! Iще не шматують чортяки його смердючого серця? Нi, годi! Досить тобi жирувати! Знайду тебе! Зубами перерву твоє горло… ногами розтопчу, як гадину! (Скажено вибiга).
К а т р я. Не бий… Не бий!! (Сунулась бiгти i упала на лаву). Ой!! Оборонiть! Обо-о-ро-нiть!.. Про-бi!..
За вiкном чути гомiн. Катря не може крикнути, а тiльки стука в вiкно.
Г о л о с М и х а й л а. Та чого ж їй?
К а т р я. Вiн… вiн… прийшов! (Пiдводиться).
Г о л о с М и х а й л а (пiд вiкном). Адже замiж iде!
К а т р я (дочувши). А! Й ти знущаєшся? Годi ж! (Хапа несамовито пляшечку i всю випива).,
В И Х I Д IX
Михайло i Катря.
Катря, спотикаючись, кидається до Михайла. Спочатку веде розмову, рвучи слова, а далi, пiд впливом атропiну, розпалюється i навiть пiдживляється на силах, поки трутизна не пiдрiзує їх в коренi. Михайло, увiйшовши, стоїть яку хвилину коло дверей.
К а т р я. Михайло!.. Свiте мiй!.. Доле моя!.. Ой пiддерж, бо впаду…
М и х а й л о. Що з тобою? (Трошки чуло бере її за руку).
К а т р я. Прийшов-таки… пожалував…
М и х а й л о. Ти слаба? На тобi лиця нема!
К а т р я. Нi, нi! У мене уже нiчого не болить… я така рада, така рада, що тебе бачу… Господи, яка я щаслива, як серце мало з грудей не вискочить!
М и х а й л о. Та як же? А Харлампiю що ти казала?.
К а т р я. Харлампiю? Зараз, зараз… тiльки постой… я Харлампiя не бачила…
М и х а й л о. Як не бачила? Так це вiн брехав, — що ти замiж iдеш i за мною не жалiєш нi крапельки?
К а т р я (пригадує). Не бачила… не бачила… Мене щось лаяло… Господи, усе забула!.. Тебе? Нi, нi!.. Тебе не забула… не забуду, — мiй ти, мiй! (Хоче обняти i, похитнувшись, трохи не впала).
М и х а й л о. Що з тобою, Катре?
К а т р я. Нiчого, нiчого… то у мене щось у очах потемрiло. Доведи мене до скамейки… Менi так весело, що ти зi мною!
М и х а й л о. Так ти мене любиш, Катрусю?.. Так то набрехав iрод той? (Веде її, обнявши, до скамейки, що коло столу).
К а т р я. Чи люблю тебе?.. Аж зотлiла!.. Не бiйся, не бiйся! Плакати бiльше не буду… не засмучу тебе сльозою! Я така щаслива, така щаслива, що ти коло мене… у мене все аж кипить у грудях од… щастя… Сiдай тут, до мене ближче, близесенько!
М и х а й л о (зрушений, обнiма). Голубко моя, серденько! Ти вся тремтиш! Рученятка у тебе холоднi як лiд, а з лиця аж пашить…
К а т р я. Нi, нi! Я здорова… (Дивиться ни його пильно). Який ти гарний, соколе мiй! Свiте мiй, який гарний!
М и х а й л о. Зiронько моя! (Хоче обняти).
К а т р я (бере за руку). Постой, постой! Дай я на тебе надивлюсь, дай надивлюсь… щоб нiколи не забути… Брiвоньки мої шовковiї! Очi мої яснi та прекраснi! Вустоньки мої любi та милi! (Цiлує i в очi i в уста i припада до Михайла). Не забуду вас!
М и х а й л о (палко пригорта Її). Доле моя! Щастя моє! Я тебе кохаю так, як нiколи в свiтi! Всi вони брешуть! Не хочу я знати — нi батька, нi матерi! З твоєї хати не вийду! Нiхто не розлучить уже нас!
Вiкна у хатi починають з цiї години свiтитись червоним вогнем, котрий iк кiнцю дiї розжеврюється бiльше.
К а т р я (якось непевно). Любиш? Ой!.. Кольнуло щось пiд серце!.. Дай менi до твоєї щоки притулитись…
М и х а й л о (з страшною тривогою). Катре! Ти слаба! У тебе гарячка? (Цiлує її руки i грiє їх духом).
К а т р я. Нi, нi! Не рушся… менi одлягло. Господи, як хороше, яке щастя!! Я не переживу його… (Важко диха). Тепер уже не… одiрве… нiхто мене… до самої смертi. Дiждалась-таки й я долi!
М и х а й л о (з жахом). Ти слаба! У тебе губи посинiли… Я побiжу за лiкарем…
К а т р я. Нi, нi! Не пущу тебе! (Пригортається). Раю мiй! Осьде ти!.. (Яку хвилину сидить у щасливiм забуттi, а далi раптом зривається з мiсця). Ой смерть моя! Да-вить мене пiд серце!
М и х а й л о (пiддержує її). Господи! Що з нею?
К а т р я (ламаючи руки). Ой!.. Давить, давить!.. Дух забива… Рятуйте мене!!
М и х а й л о (хапа кухоль води). Напийся води… Тiтко Горпино! Хто там?!
К а т р я (упуска кухоль; виривається, кидається на авансцену). Рятуйте!!! Михайло… я випила трутизну оту в шкляночцi… серце… ох!..
М и х а й л о. Атропiн? Пропав я!!. (Рве на собi волосся i кричить несамовито). Хто там? Гей! Сюди!! Рятуйте!! Отруїлась!!
К а т р я (учепилась за Михайла, не пуска його). Не тiкай! Не тiкай! Христа ради!! (З криком). Я не хочу вмирати!.. не хочу! (Непритомно рида). Таке щастя!.. Не однiмайте од мене!! Я жити хочу! Михайло, рятуй мене!