Д м и т р о. Зрозумiли, зрозумiли.
1-й i 2-й х а з я ї н и. Та й ми… воно нiби так, а писар усе одно товче: тут про водопої сказано, а про вигони нi, а вам, каже, до водопою шлях не заказаний.
П а в л о. Ах, вони лиходiї, мошенники! Та це ж все одно, чи до водопою, чи до вигонiв. Та гляньте сюди, ще й ширина прогону опридiляється. Пишiть посредниковi, то пан у вас, як карась на сковородi, закрутиться.
Д м и т р о. А так. Збирати сход.
1-й х а з я ї н. Щоб, бува, гiрше не вийшло… Всi не пiдуть, побояться… i
П а в л о. Чого?
1-й х а з я ї н. Та щоб пан, як розгнiвається, ще бiльше не прикрутив…
П а в л о. Не прикрутить. Годi! Урвалася панам нитка.
Д м и т р о т а i н ш i. Урвалася.
П а в л о. Урветься вона ще й бiльше. Стiйте тiльки горою за свої права, та гуртом, всiєю громадою, то ваше й буде зверху.
1-й х а з я ї н. Хто каже, Павло Платонович, громада — великий чоловiк, та коли ж пан… Ось у цьому ж таки наказi, отутечки спочатку писар читав, що всяка, мов, душа должна повинуватися властям i воздавати помiщиковi урок i дань… Як вiдберуть знову землю й волю…
П а в л о. Ех, ви, люде, люде темнi! Як будете вiвцями — одберуть, а не будете — самi вiдберете. Та хiба все те, що пишеться в царському указi, — то вже й правда? Хiба у вас власного розуму нема? А слухайте-но сюди, чуєте, що тут пишеться з самого початку? (Читає). "Было бы противно всякой справедливости пользоваться от помещиков, — чуєте, от помещиков, — землею й не нести за сие соответственной повинности". А я вас питаю: чия земля споконвiку була — помiщицька чи людська? Що вони, тi помiщики, з iншого тiста злiпленi, чи що? Якщо їхнi дiди, даймо, на вiйнi билися i за те землi одержали, то вашi хiба на печi лежали, а не вмирали на тому ж кривавому полi? За що ж тепер йому, нетрудженому, тисяча десятин, а вам по чотири?
Х а з я ї н и. Правда, правда…
Д м и т р о. Ех, Павло Платонович, слухати б вас!
П а в л о. I слухайте, й самi мiркуйте. Отже, не пiшли за десятий снiп, мусив пристати на ваше.
В с i. Та спасибi ж вам, спасибi, ви й напутили!
П а в л о. Слухайте ж далi… Скликайте сход… Та пам'ятайте, — для того щоб жалоба мала законнiсть, треба мати двi третини голосiв.
В с i. Так, так…
П а в л о. Тож дивiться! Щоб не пiдмогоричили в корчмi з панської намови…
В с i. Атож, атож!..
П а в л о. Ач що задумав, богобоязливий! Та не вскурає!* (*Вскурати — зважитись.) Вiддiлить прогони. Глядiть ще й того, щоб шляхiв не врiзував, не заорював. Десять сажнiв завширшки битий шлях…
В с i. Знаємо, знаємо.
Д м и т р о. Тiльки ось що, Павло Платонович, напишiть ви вже нам самi жалобу. Ходiмо до моєї хати.
В с i. Та вичитаєте нам усi закони.
П а в л о. Гаразд, ходiм, помiркуємо. Пам'ятайте тiльки добре мої слова: може, не ми, а дiти нашi чи внуки, а таки землю всю по правдi подiлять.
В с i. Дай боже, дай боже!
П а в л о. Ох, люде, люде! Все сподiваєтесь, — як бог дасть, то й у вiкно подасть. Шкода! Самi дбайте та добрий розум майте…
Г о л о с и. Та хiба ми що… аби хто почав…
П а в л о. Не такий страшний чорт, як його малюють. Є воля, буде й доля! Гуртом, кажуть люде, i батька бити добре…
Д м и т р о. Авжеж, вiддячити батьковi треба i за хлiб, i за сiль, i за добру ласку…
В с i. Правда, правда…
1-й х а з я ї н. Тихо; щось наче йде… чи не панський пiдглядач?
Д м и т р о. Ходiм, Павло Платонович, ходiм, люде добрi, до моєї хати.
В с i. Ходiм! (Пiшли).
В И Х I Д IX
Михайло сам.
М и х а й л о (виходить по стежцi з гущавини, засмучений). Страшна нудьга: нi спати, нi читати не можу; серце щемить. Хочу робити що — руки опадають, хочу думати — думки розбiгаються; тiльки одна про Катрю й панує: куди я не пiду, її образ слiдкує за мною, лагiдно сяє тихими очима, манить дитячою ухмiлкою, тягне, порива мою душу, i я, як безнадiйно слабий, борюся, а чую, що й змагатися годi! Чи давно пак я почував себе велетнем, готовим i гори на плечi пiдняти? Давно здавалось менi, що нема такої сили на свiтi, котра б залякала мене, зупинила на моєму шляху? Що я хоч на якi муки пiду, а того свiтла народного не випущу з рук i цiле життя своє зложу на боротьбу за його? I що ж? Досить було дiвочого погляду, шовкових брiвок — i я вже розкис… Чи у нас, справдi, за грiхи батькiв наших, якiсь ледачi, непотрiбнi нерви — чулi, м'якi, а до загарту нездатнi? (Сiда на колоду й замислюється). А проте чому кохання вадить? Павло каже: "Кохання, власне, тiльки щастя; але сила його така, що поглине iнчi поривання". Чи не справдовується це й на менi? Не може бути: кохання мусить ще окрилити чоловiка. Мене не кохання гризе, а непевнiсть, розрада. Коли я звiрюсь, то чому з тим коханням не пiти менi поруч? Тiльки нерiвня… по розуму, по розвитку; чи порозумiємось душею? А рiд мiй… прийшлося б навiки порвати… Та ще, чи й любить вона мене? Часом, правда, назустрiч вона спалахне вогнем, потупить очi, i голосок тремтить… Та це, може, й од незвички з паничем розмовляти? Хто її зна. Чому не вияснити всього — раз, та гаразд? Чого не зважусь я перерубати вузла сокирою? Або допитайсь, або тiкай!
Чути з-за млина пiсню; Михайло схоплюється.
К а т р я (за коном).
Тяжко, важко, а хто кого любить,
А ще тяжче, хто з ким розстається!
М и х а й л о. Боже мiй! Пiсня ця рве серце! Це її голос, — вона тут! Куди вже менi тiкати? Та я ж люблю її, кохаю цiлим життям моїм; вона менi наймилiща, найлюбiща!.. Та я оддав би всi розкошi, всi утiхи на свiтi, аби з нею бачитись, аби дивитись на її зiроньки-оченята!
В И Х I Д Х
Михайло й Катря.
К а т р я (йде з того боку по мосту i зупиняється коло млина).
А ще тяжче, хто з ким розстається,
Ох, i муки-горя набереться!
М и х а й л о (хутко йде через мiст до млина). Нi, треба це покiнчити: пан або пропав! (До Катрi). Катрусю, здорова була! (Подає руку).
К а т р я (аж затремтiла). Здрастуйте!
М и х а й л о. Яку смутну пiсню спiвала ти, аж за серце бере!
К а т р я. Так собi… Чого ви довго не були?
М и х а й л о. Нездужалось. А що? Матерi хiба гiрше?
К а т р я. Нi, хвалити бога, матерi краще… а так…
М и х а й л о. Так ти i без матерi згадала мене? Спасибi! (Бере її за руку).
К а т р я. Кого ж i згадувати? Я, може, i вдень i вночi молюсь за вашу ласку, за добрiсть.
М и х а й л о. Спасибi; ти щира душа. Тiльки не величай мене: всякий те зробить, а ще надто тому, хто дорогий йому, любий.
К а т р я. Нi, не всякий.
М и х а й л о. Далебi, всякий; бiльше для себе i робиш! (Придивляється). А чого ти так зблiдла? Може, слаба?
К а т р я. Нi, нiчого.
Сiдають пiд млином.
А ви швидко звiдсiль поїдете?
М и х а й л о. Через мiсяць.
К а т р я. Так швидко уже!.. А там довго будете?
М и х а й л о. Цiлу зиму, аж до весни.
К а т р я. Господи, як довго! (Зiтха).
М и х а й л о. Певно, як вернуся уже, то застану тебе молодицею. Я чув, що ти, либонь, замiж виходиш?
К а т р я. Хто вам казав?
М и х а й л о. Мати казала про Ковбаня, i Аннушка.
К а т р я (палко). Не вiрте їм! Я замiж нжоли не пiду.
М и х а й л о. Чом?
К а т р я. За нелюба — зроду!
М и х а й л о (радо). Хiба ти не любиш Дмитра?
Катря мовчить.
Ти менi вибач, Катрусю, що я про такi речi питаюсь; це з приязнi тiльки — вiр менi!
К а т р я. Або що? Чого менi перед вами таїтись? Якби правда була, сказала б.
М и х а й л о. Так ти ще нiкого не кохала i не кохаєш?
К а т р я. Хто його зна…
М и х а й л о (гладить обидвi руки у Катрi). Слухай, Катре! Ти вiриш усьому тому, що я говорю тобi? Не вважаєш мене за брехуна?