— Не було коли, ваша милосте. Чекав я, аж старшини розійдуться.
— На другий раз, не гаючись, кажи. Зі сну мене буди, від страви відривай. Це ж страшне, нечуване, до правди не подібне. Світлійший щоднини бачиться зі мною, балакає про всілякі речі, нібито радиться, а тут, поза мої плечі, полками моїми розпоряджається, накази людям мойого регіменту роздає, ніби мене вже й на світі немає, ніби мене вже позбавлено влади й сили. Чи чували ви про таке нахабство? Хто ж то без мого дозволу видасть Ганському гроші на шість місяців уперед і харчі для його полчан? І питаюся я, як сміє Ганський йти, не діставши приказу або хоч дозволу від мене, регіментаря свойого? Нехай спрібує! Як бішену собаку, застрілю!
Орлик, зачекавши, аж перша хвиля гніву перекотиться, запримітив:
— Може, Ганський і не винуватий у тому. Може, гадав, що світлійший у порозумінню з вашою милостю цей приказ видає.
— Так тоді чому до мене з листом не прийшов, чого носиться з ним, як з писаною торбою? Це противиться регулямінам нашим, це понижує не тільки мою владу, але й честь вашу. Прихвосні роблять таке, а не полковники, котрих я наділяю так щедро і маєтками, і значеннями. Ганський нібито з панів, а хам він, холоп — от що!
Нова хвиля злості підкочувалася під серце старого гетьмана. Він цілий аж трусився.
_ Із такими людьми кажете ви мені починати якесь політичне діло, писати нову сторінку історії? Ха-ха-ха! З такими людьми!
Гетьман сміявся так голосно, а старшини так тривожно слухали його прикрого сміху, що не завважили, як замкненою вулицею до брами того дому, де була гетьманська кватира, під'їхав віз. Почувся крик варти, і дежурний офіцер вибіг на ґанок. Орлик і Ломиковський пішли подивитися, що за гість так пізно до гетьмана приїхав.
— З Винниці, — сказали, вертаючи в гетьманську відпочивальню, — якийсь Заленський чи якось, козак чи шляхтич, не розбереш?
— З Винниці?.. Заленський? — аж скрикнув гетьман. — Ведіть його до мене, а самі можете йти на вечерю. Пилипе, кажи перед світлицею поставити варту. Щоб мені туди ніхто не входив. На твою відповідальність цей приказ видаю.
— Слухаю милості вашої!
— Завтра вранці заходьте знов до мене. Орлик і Ломиковський вийшли. Чути було, як Орлик варті прикази давав, як варта здоровила панів генерального писаря й обозного і як вони попри двір у город пішли.
До дверей гетьманської відпочивальні хтось несміливо постукав.
— Увійдіть!
Заскрипіли двері, і почувся покірний, тихий, але дуже виразний голос:
Відблеск невгасаючої лампи озарив злегка згорблену стать ніби шляхтича, а ніби нашого козака, бо по одежі, та ще в сумерках, годі було пізнати.
Гетьман піднявся, вдивився в ті сумерки, а потім, простягаючи руки перед себе, сказав:
— Скорше б я смерті своєї сподівався, як вашої особи. Козак, їй-Богу, козак! Навіть вус невеличкий виріс, не менший, як у мене. А покажіть голову.
Гість ще більше нагнувся над ліжко господаря, а цей по голові його погладив.
— І тонзура заросла. Їй-Богу, ніхто б не пізнав, що це духовна особа.
Говорив без сліду недавнього гніву і збентеження.
— Вітаю вас, отче ректоре, і дивуюся сміливості вашій.
— Для доброго діла варт і життя не пожалувати.
— То правда. Не гнівайтеся, що не свічу світла. Не хочу кликати Кендзеровського. Нехай собі люди гадають, що Мазепа спить. Тут, знаєте, і підслухують, і підзирають, і гадки вгадували б, коли б можна.
— Не тільки тут, скрізь так у політиці буває.
— Але тут більше, як скрізь. Щось вони ніби зачувають своїм носом, та на слід попасти не можуть. На всякий спосіб, стереженого Бог стереже.
Оба привикали до сумерків і при блесках лампади слідили гру своїх облич.
— Були? — спитав нараз гетьман коротко свого несподіваного гостя.
— Був, — відповів єзуїт Заленський.
— У Саксонії?
— У його милості короля Станіслава.
— І як вас прийняв rex Stanislaus? [2]
— Над усяке сподівання, гарно. Людина він образована, ідейна, чоловік, можна сказати, ідеальний. Про милість вашу висказувався з великою пошаною, здоровити велів.
— Спасибі. А діло?
— Діло нелегка річ.
— Нелегка?
— Так, бо милість ваша дуже багато жадають.
— Я багато жадаю? Отець ректор жартує собі. Не жадаю більше, ніж мені належиться. Годі з одної біди в другу лізти, з ярма в шлию, з-під кнута під канчук. Подумайте! Коли б я тепер віддав Правобережну Україну, після того, як вона довго борикалася за свою незалежність і як в деякі її частини вже таки дещо до ладу довів і загосподарював, так це був би новий козир у руках моїх ворогів проти мене. Сказали би, Мазепа половину України запродав. Clara pacta claros faciunt amicos [3]. Тут Україна, а там Польща, тільки тоді можуть вони бути для себе добрими сусідами й союзниками. А поки Польща сягає рукою по Чорне море, поти вона необачно відбивається від Балтійського. Одно втратить, а другого не здобуде. В боротьбі з українським степом вона обезсилиться до краю, не опанує своєї внутрішньої анархії, і скінчиться тим, що Москва і їх, і нас проковтне в свій ненасичений шлунок.