— Чотири баталіони й чотириста драгунів.
— Мало вам було? Чому не пристали до них?
— Невмоготу, милосте ваша, невмоготу. Москалі винищують народ. У супліках списане все як слід.
— Прочитаю, — але мушу вам сказати, що нічого доброго не ждіть. Це ж непослух. Ви не сповнили приказу. У війську послух мусить бути. Геть!
Рукою показав на канцелярії військові.
Віддали коней, самі зі спущеними головами поплелися туди, заболочені, виснажені, на волокит похожі більше, ніж на козаків.
Товпа розходилася.
— Гетьман гнівний.
— Не мине їх кара.
— Карати не будуть. Це ж посли, від полків. Полки їх із супліками до гетьмана післали. Послів карати не годиться.
— Не покарають.
— Ні, ні... Але ж гетьман гнівний!
— Розсердився, що швед у Гетьманщину ввійшов, не спитавшися його. А може, й питався...
— Тю, дурний! Питався вовк, чи можна у кошару лізти.
— Також! Чув, що не шведи, а москалі шарпають наших, як вовки.
— Правда...
НАРАДА
Наліво велика хата, направо через стіни світлиця. В хаті гетьманська приватна канцелярія, в світлиці гетьман живе.
Хата повна старшин: Орлик, Ломиковський, Апостол і другі. Балакають.
— Я казав, — кричить Ломиковський, — що треба Карла о протекцію просити. Тепер що? Апостол бере його за руку.
— Я все казав, що обозного слухати треба, бо він усі розуми поїв.
Ломиковський злісно відтручує його від себе.
— Миргородському полковникові ж'арти не в голові. Добре дуріти, коли приступає. Зеленський заспокоює їх:
Тихо вже, тихо. Радьмо, що робити.
— До чого придасться наша рада, коли гетьман не слухає нікого.
— Своїм розумом робить, нас за дурнів тримає, — зітхає Ломиковський.
Орлик над паперами сидить. Ніби нічого не чує. Його спокій нервує їх.
— Пан генеральний писар нічого собі до серця не бере.
— Панове, знаєте, яке моє діло.
— Мало знати, треба щось робити. Виговський батькові Богданові не одно наустив.
— Бо це Виговський, а я тільки Орлик. Горленко спльовує.
— Кажіть що хочете, а так не повинно бути. Ми якісь полковники, відповідаємо за своїх людей Гетьманові слід числитися з нами. Він зволікає, — cunctaror [39], не знати чого жде, а тут земля під ногами горить. Карло в стародубському полку. Поки нам ждать? Діждемося до того, що забере нас у полон. От що!
Ломиковський зривається на рівні ноги.
— Нам треба нині побалакати з гетьманом на розум. Так дальше годі. Москалі останні сили забирають від нас. З чим ми перейдемо до Карла? Він висміє нас. Гетьман в піжмурки грається з нами. За кого він нас держить? Ти, писаре, вже раз відчинив би уста.
Орлик дивиться на Ломиковського, але мовчить. Пригадує собі, як гетьман назвав його лисим дідьком. Усміхається. Це доводить Ломиковського до розпуки.
— Стерпіти не можу, як хто дурнувато сміється.
— Орлик кидає перо. Встає. Горленко заступає йому дорогу.
— Сиди, пане писарю, сиди. Ломиковський не зі злого серця. Ми всі турбуємося небезпечними вістками. Панове, подайте собі руку! Помилуйте, — такий момент, такий важкий момент!
Орлик вертає на своє місце. Ломиковський сідає.
— Я не обиджую нікого. Знаєте, який я згідливий чоловік. Але тут і святому не стало б терпцю. Чернігівський полковник супліку пише до майора Геннінга, що людей прямо катує, його милість цар спустошує землі, нівечить наш регімент, в краю бунт, непослушенство, анархія, а гетьман розбалакує з нами, жадає писульок, каже цілувати хрест і дальше з царем тримає. До чого воно подібне, панове! Панове, до чого воно подібне?
Витягнув руку, як проповідник, і дивиться по хаті.
— Кажіть що хочете, я нині з Іваном Степановичем балакаю на розум.
Нараз відчиняються двері і в хату вскакує молодий хорунжий:
— Ге-етьман!
Ломиковський мовкне. Апостол крутить ус. Горленко витрушує файку. Всі певні, що гетьман до своєї канцелярії увійде. Встають і дивляться на двері. Але двері як зачинилися за молодим хорунжим, так зачинені стоять.
Гетьман до своєї світлиці пішов. Не казав нікого пускати, засунув засув, ще й защіпку заткнув. На дубовий ослін паде. Рукою очі закриває. Лежить.
Не думати про ніщо, відпочити хвилину. Вів же не сталь. Такий вік. Стільки праці за ним. Спокою, хоч хвилину спокою! Нехай валиться світі Стільки літ, стільки турботних літ...
Силується, щоб не думати про ніщо.
Кров у висках грає, свище, шумить.
Хоч годину, хоч годинку малу, забути про все! Хто другий стільки працював, що він?..
Чорні кружільця вертяться по світлиці, сволоки нависають, гнітять.