Біля в'язниці старшина сторожить.
Зривається на рівні ноги і втворяє перед гетьманом двері. Гетьман ліхтарню від чури бере і входить. Сам.
— Останню твою волю сповнити прийшов, — каже, кладучи ліхтарню перед себе на землю.
Кочубей хоче встати.
— Лежи, Василю Леонтійовичу, лежи.
— Досить лежатиму, милосте ваша, але і встати важко. Ціле тіло болить.
— Не з моєї вини, Василю Леонтійовичу. Я тебе не скривдив.
— Сам я собі найгіршим ворогом був, — знаю.
— Самого себе найтяжче побороти.
— В тій боротьбі паду.
Він дійсно впав на тапчан і лежав, як мертвий. Гетьман глянув і відвернувся. «Що вони зробили з чоловіка!»
Пригадав собі колишнього Кочубея, веселого, хитрого, готового на все. Пригадав свої з ним затії ще за Самойловича і пізніше. Чи одну чарку вихилили разом, чи одну негоду перетривали, а тепер лежить перед ним не Кочубей, а його тінь, привид, котрий міг би перестрашити найвідважнішого козака... Царський суд... Так міг лежати гетьман з ласки Кочубея. Хто під ким яму гребе, сам у неї паде...
Кочубей наглим рухом зірвався і сів. Гетьман притримав його:
— Заспокійся! Хочеш — хірурга пришлю.
— Не треба. Хай вип'ю чашу до дна.
Десь далеко гукали сичі, як тоді, в Ковалівці, коли занедужала Мотря... Розбита бандура...
— Іване Степановичу, — почав нараз генеральний суддя, — прости мені.
Гетьман узяв його за руку.
— Не маю що тобі прощати, Василю. Бачиш, я такий, як був, ніякої шкоди ти мені не вчинив.
— Але міг, хотів, — прости.
— Ти міг пошкодити ділу. Добре, що не пошкодив.
— Не пошкодив, кажеш?
— Ні, Василю Леонтійовичу, не пошкодив. Наше діло добре стоїть.
Кочубей ухопив гетьмана за руку:
— Добре, кажеш? — і в очах його явилася тривога.
— Нині добре, а завтра — як Бог дасть.
— Хай Бог стереже нас від московської протекції і ласки, хай Бог помагає тобі, Іване Степановичу!
— Прости, Василю, що я не помагаю тобі. Бачить Бог — не можу. Ти в моїм таборі, але в московських руках. Зернов каже, що присуд правосильний і невідкличний. Не моя власть застановити його.
— І не треба. Донесу свій хрест. Раз треба вмерти. Мені не до життя. Краще гріб, ніж такий сором...
— Люди забудуть, — потішав його гетьман. — Люди все забувають — і добро, і зло.
— А історія?
— Всіх нас перед її суд покличуть. Нікому не простять. Невже ж я знаю, як вона осудить мене?
Кочубей думав. Силувався думати. Силувані слова вибігали на губи й верталися назад. Аж спитав:
— Кажеш, діло добре стоїть?
— Гадаю, що так.
— Спасибі, що потішив. Захищай Україну перед Москвою, — просив крізь сльози, — щоб не зробили з нею того, що зі мною. Глянь, який я став.
Гетьман глянув на свого колишнього товариша, і морозом повіяло на нього, хоч і як тут душно було.
— Жаль мені тебе, товаришу, — відповів, стискаючи його руку. — Коли б ти сильніший був...
— Гадаєш, утікав би? Ніколи! Завинив і кару прийму. Згину для постраху других, щоб не шукали чужих богів, а свого берегли. Хоч тим послужу рідному краєві, хоч тим. Ох, Іване Степановичу, коли б ти знав, як я відмінився в душі, як я тепер інакше дивлюся на світ, коли б ти знав, як я турбуюся нашою долею. Запізно.
Зі зворушення дрижав, як у пропасниці.
— Помилуй мя, Боже, по велицій милости твоїй, — почав псалом покаяння, але пам'ять не слухала його. Переплутував слова і вертався назад, — помилуй мя... Каяжеш, що добре стоїть?.. Борони його, захищай, захищай, Іване Степановичу! — упав на тапчан і повіками накрив підпухлі очі.
Гетьман на ліхтарку дивився, на нетлі, що пхалися до світла.
Кочубей не будився.
Гетьман встав і пустивсь до дверей. З порога ще раз озирнувся. Кочубей спав. Спав чи — не жив?
ТРАТЯТЬ
Ніч, але ясно, як удень. Тихо. Навіть дерева не шумлять. Верби задивилися в ставок, тополі в небо пнуться. Птахи перестали співати.
Чути тільки глухий луск сокир.
Між Борщагівкою а табором, на майдані поміст будують. Високий, як хата. До помосту східці.
Салдати пильнують рубачів та сокирників і наглять. Заки сонце зійде, поміст повинен бути готовий. Приказ такий.
Сокирники балакають тихцем:
— Стоять, як чорти над душею. Поспішай, коли ніч, хоч і ясна. Треба вважати, щоб пальців сокирою не відрубать.
— Їм мають голови рубати, а ти собі пальці рубай. Ладно!
Перешіптуються, щоб салдати не вчули.
— А наглять!
— Чорти б їх так до горючої смоли наглили! Тихнуть. А по хвилині: