— Котрого стинатимуть перше, Кочубея чи Іскру?
— Не знаю. Хіба не все одно? Поживе хвилину довше чи не поживе.
— Кажуть, чия вина менша, того перш карають.
— Так тоді, мабуть, перше Іскрі голову відітнуть.
— А кат вже є?
— Хіба мало москалів?
— Правда. Підійшов старшина:
— Не разгаварівать! Екій народ! Лінтяї, озорники! Тут, гляди, двох архібрехунів за вас голови положать. Скарають їх.
— Скарав би вас Господь, — відповідає сокирник під носом.
Працюють. Луск сокир бентежить нічну тишину.
Поміст готовий. Великий і кріпкий, щоб не заломився. Кругом дощок поруччя, круг помосту огорожа, щоб не напирав народ.
Сходяче сонце малює дошки начервоно. Сокирники сокири за пояси заткнули, — ідуть.
— Не заждемо, щоб подивиться?
— Я не цікавий. Приправити голову — це штука, а від рубати — велика мені річ! Іду додому, — голодний.
— А маєш хліб?
— З корою. Доброго хліба давно нема. Салдати, як круки, деруть. Не накормиш їх. А ти?
— Я задолував дещицю. Боюсь, щоб не знайшли.
— Кажуть, у кого зерно задоловане знайдуть — смерть.
— Маю з голоду вмирати — хай гину з їх рук. Може, Бог якого гріха відпустить.
— У нас то ще сяк-так. Але у Чернігівщині! Там по четверику житного борошна з хати беруть. Гетьман такі великі магазини на хліби для москалів поклав, як церкви.
— Покладе і в нас. Не бійся. Все для них, а ти з голоду гинь. Навіть ночі спокійної не маєш, помости будуй! Тю!
Салдати відганяли народ, що з усіх боків напливав, щоб побачити, як тратитимуть Іскру й Кочубея.
Московський старшина молодицю за юпку по сходах на поміст тягнув.
— Коли така цікава, то ходи! Покладеш голову на колоду — цюк! — і нема.
Жінка в крик. Вихопилася, біжить. Народ відступає від помосту.
— Та це він шуткує.
— І шуткам московським не вір. Шуткуючи, заріже чоловіка.
Якась жінка з маленькою дитиною стояла.
— Ви його чому не лишили?
— Не мала з ким. Сама я одна, як той палець. Чоловік на війні.
— А не перестрашиться воно?
— Хай привикає. Я не хотіла йти, — пігнали.
— З усіх доколишніх сіл зганяють народ, як череду. Не скоро таке побачиш.
— Може, й скоро. Хто його зна, що завтра буде Тепер щось таке твориться, що перше й не снилося нікому.
— Антихрист...
Зацитькували себе.
— Ще, не дай Бог, почує салдат, і пропадеш ні за цапову душу.
— В Московщині винищили за те сила народу.
— І нищать ще.
Баба діда безногого на тачках везла.
— Дорогу дайте бідному каліці, дорогу!
Люди розступалися, скрипіли тачки.
— А ти, бабо, кращого повозу вже не мала? — питає москаль.
Баба вистрашено дивиться на ріжкатий капелюх, на волосся, посилане білим борошном, і хреститься.
— Багато нищих назлазилося, — завважує хтось. — Як на прощу йдуть.
— Тягнуть, як круки на жир.
— Кажуть, Кочубей перед смертю гроші роздаватиме.
— Які? Від нього останнього єфимка відібрали, ще й мучили, що мало. Питали, де заховав скарби.
— Може, за те й голову йому зрубають.
— Для грошей все зроблять з чоловіком.
— Навіть з таким, як генеральний суддя.
— Навіть з таким. На війну грошей потребують.
— Малчать!
Москалі бігають кругом огорожі і прикладами відштовхують цікавих:
— Атступісь!
— Бодай би тебе відступив Господь, як конатимеш, — вдарив мене у груди!
— Малчи
Народ мовкне, але перестрашені діти плачуть і кричать. Мами присідають з ними, щоб не бачила москва, й зацитькують.
— Цить, донцю, цить, мамка тебе не дасть.
— Кажуть, що йому сталося таке через новий двір.
— Кому?
— Та Кочубеєві. На старі літа нового двора не будуй.
— Бузину перед вікнами повикорчовував, а то зле. Бузини не кивай, в ній лихо сидить.
— От плещуть казна-що, яка там бузина! — перебив їм дядько. — Булави захотілося Кочубеєві, а гетьманської булави ще ніхто щасливо не носив.
— А Іван Степанович двадцять літ її носить.
— Ще не доніс, потривайте.
Дідусь з голубом сивим на голові йшов. Перед ним розступалися люди, навіть салдати, — юродивого бояться. Ніхто не спиняв його. Підійшов під самі сходи і став.
Голуб знявся, злетів, закружив. довкола помосту і знову на голову сів.
Дідусь головою крутив.
— Колода і топір... Що це? Скотобойня?
Тишина.
— Гріха не бояться. З тих дощок дзвіницю построїти можна, щоб з неї дзвони ім'я Господнє благовістили. Люди притакували:
— Авжеж.
— Дерева Господь у лісі не садить, щоб на йому людей мордувати, воно росте людям на користь.