— Хай підожде до завтра. Гетьман спить. Не велів себе будити.
— Це посол від царя.
— Хай буде і від двох. Гетьман недужий. Зрозумів?
ЦАРСЬКИЙ ЛИСТ
Блідий осінній ранок. Сонце не спішиться на небо. Нецікаво йому. Поля пусті. Чого не забрали люди, це столочили коні й вози. Кругом толока. Куди не глянь — дорога. Скрізь сліди коліс і кінських підков. Тут здохлий кінь, там лежить людський труп. Не позапрятували ще. Будиться осінній день і позіхає. Нецікава земля.
Гетьман подзвонив. Увійшов Кендзеровський.
— Підніми занавіску. Яка погода?
— Мрачно. Заслотиться, мабуть.
— Післанець де?
— На кватирі.
— В кого?
— В генерального писаря. Покликати?
— Ще час. Подай мені води.
Гетьман миється і снідає.
— Що в таборі нового?
— Як звичайно.
— Бешкетів не було?
— Дрібні. З утікачами біда. Тисячі їх напливають.
— Зі стародубського полку?
— Так, ваша милосте.
— Що кажуть?
— Шведів хвалять, нарікають на Москву.
— Стара пісня. А більше?
— Шведські прокламації показують.
— Та-ак? Які ж вони?
— Гарні. Нашою мовою, всякому зрозумілі. Шведський генерал Лягеркрон заспокоює наш народ. Обіцяє не робити кривди. Пише, щоб бургомістер з лавниками вийшов до нього зі Стародуба на розмову. Обіцяє платити за все дзвінким грошем.
— Цікаво. Поклич післанця.
Входить молодий ротмістр, б'є чолом і подає письмо. Гетьман лежить. Голова перев'язана мокрим платком, рука дрижить. Біля нього Орлик.
— Прочитай, Пилипе, письмо. Не поспішаючись читай… Голова мене болить… Лікар де?… Чому ще не прийшов? — гетьман хвилюється. — Лікаря поклич!
Орлик письмо біля гетьмана на крісло кладе і виходить. Гетьман ротмістрові рукою знак дає:
— Будь ласка. Сідай!
Післанець вибачається, щолиш за першим разом сідає на краєчку крісла біля вікна.
Приходить хірург. Зміняє мокрий платок, прикладає щось до боку. Не вгодив. Гетьман нервується.
— Геть!
Царський післанець уважно кожде слово, кождий рух нотує собі в тямці.
— Читай же бо, Пилипе!
Орлик розломлює велику печать і читає царське письмо.
Цар гетьмана закликає до себе негайно. Пише, що хитрий швед замість на Москву, ненадійно на Україну звернув. Гетьманові треба до царського війська з усіми своїми силами прибувати. Козацька кінниця переслідуватиме неприятеля ззаду і нападатиме на його обоз. Гетьман стане на її чолі й буде заправляти тими «дєйствіями».
Гетьман слухає царського листу й усміхається гірко. Йому тепер на коня?!
Царський післанець притакує головою. Він, мабуть, теж не може собі уявити Мазепи з мокрими платками і плястрами, як він сидить на коні і турбує ворога на тилах.
Орлик читає дальше. Цар сповіщає гетьмана, що Шереметєв і Меншиков «съ русскимъ войскомъ находятся близъ Стародуба, готовые встръчать идущаго въ Малороссію непріятеля».
— «Хай Бог помагає їм на добре діло. Жалую, що участі приймати не можу і, мабуть, побіди на свої очі вже не побачу. Бог не благословив… Коли б я тепер, особою моєю гетьманською оставив Україну, то вельми, опасаюсь, дабм на сіє время внутреннее между здъшнимь непостояннымъ народомть не произошло возмущеніе»… Так і напиши його величеству, Пилипе… Що ж там дальше. Читай! Орлик пробігає дальші рядки, робить великі очі й підносить брови вгору.
— Чому ж ти не читаєш? Спішись. Бачиш, я хорий. Насилу слухаю. Болить.
Орлик читає «радісную вість про велику побіду царського війська біля Лісного, в кровопроливній, нічній битві при участі самого царя. Левенгавпт, найкращий шведський генерал, розгромлений, до 8 тисяч шведів полягло, до трьох тисяч Карлового війська попало в полон з пушками й хоругвами. Обоз у руках побідників. Левенгавпт з недобитками втікає, без усяких припасів, без амуніції, його переслідують побідоносні війська царські…»
Орлик складає письмо і з острахом дивиться на Мазепу. Цей лежить недвижне, як труп. Платок насунувся на очі, уста сціплені, не дише. Царський післанець встає, витягає шию в напрямі ліжка, ніби питається: «Що тепер?»
Орлик навшпиньках виходить зі світлиці і кличе післанця за собою.
— Хірурга! Скоро до гетьмана хірурга, хай негайно іде з п'явками і банками, з блюментростовою мастю! — дає прикази в сінях, а до післанця говорить: — Не дадуть чоловікові спокійно вмерти. Де йому до коня, до команди? Куди, куди! Це ж живий труп.
— Його величество не знав, що з Іваном Степановичем так погано. Доповідали, що це проходячії болі, що він так цілі роки хорує.