Почував відповідальність, як камінь на своїх плечах. Важкий! Боже, дай донести його!
Нездужав. Події останніх літ підірвали його здоровля, підкосили. На коня сісти не міг. Боліло в крижах, чорно робилося в очах. Не піддаватися, стояти, витривати на становищі, тепер, коли рішається усе, — витривати! — кричав на себе в душі, як вожд на своє військо, котре захитувалося в бою. Ви-три-ва-ти!
— Андрію! — звернувся нараз до Войнаровського, і голос його заломився. Почувалася в ньому любов, почувався жаль.
— Що скажете, дядьку?
— Ще одна гадка прийшла мені до голови.
— Кажіть.
Гетьман говорив лагідно і м'ягко:
— Треба мені Меншикова заспокоїти, щоб не кликав до себе. Не знаю як. Чи не поїхав би ти? Я купив землю у Рильському повіті. Скажеш, що поїхав допильнувати купна. Це їх заспокоїть. Погадають, що гетьманові і не сниться відриватися від тієї держави, в котрій він собі нові землі купує. Що ж ти на це?
— Як гадаєте, дядьку, що треба, поїду. Гетьман пригорнув свого небожа до груді.
— Спасибі, Андрію. Одного тебе маю, а довелось й тебе виставляти на таку небезпеку, — для справи.
— Для справи, — повторив Войнаровський. На майдані озвалися сурми.
Останки вірних полків виступали в похід: Миргородського, Полтавського, Прилуцького. Старі, досвідчені в боях козаки, котрих гетьман беріг, як ока в лобі, на рішаючий мент.
Цей мент прийшов.
— З Богом ідіть! — і гетьман благословив їх на непевну дорогу.
Довго стояв у вікні, дивлячись на широкий шлях, котрим посувалися козацькі чвірки, чети, відділи, піші і на конях, з піснею на устах, з завзяттям у душі. Котилися гармати, виблискували шаблі й мушкети. Старшини на конях чвалували полями.
Гетьман стояв, поки не переїхав останній від обозу, поки останній чура не поволікся за ним.
— Пішли. Так мало їх… — Знеможений, повалився на лавку і вхопив голову в руки. — Так мало!..
— КІНЕЦЬ —
