— Не гадаю, щоб аж до того дійшло. Цар потребує наших людей і — червінців, а вони є тільки в Мазепи.
— Як колись у батька Хмельницького бували. Король мерз тоді у своїх покоях на Вавелю, не було курки, щоб йому на обід зварити, а в Хмельницького все гроші знайшлися… — завважив хтось.
Гетьман ходив, ходив, ходив.
— Ви як собі гадаєте, — озвався Апостол, шарпаючи свій вус, — а я таки йду. Не люблю такої гостини.
Вийшов Апостол, а за ним і другі. Двері, не мащені, мабуть, відколи їх у завіси поклали, заскрипіли так жалібно, що гетьман, здається, цей скрип почув і вийшов зі своєї
відпочивальні.
Явився на порозі не рум'яний уже, а білий. Орлик стояв при столі, Горленко підпирав піч, Ломиковський дивився у вікно.
— А тамті де? — спитав гетьман, розглядаючись по хаті.
— Обідати пішли.
Орлик несміливо приступив до гетьмана.
— Ваша милість теж зволять прийняти обід?
Гетьман заперечив головою.
— Не хочу!
Це «не хочу» було так сказане, що Орлик і не питався дальше.
Гетьман переступив поріг. Прискореним кроком підійшов до Ломиковського, подав руку, потім до Горленка і теж звітався з ним.
— Як ваше здоровля? — спитав, силуючися на усміх.
— Спасибі милості вашій. Живемо помаленьки.
— Гірке це наше життя, панове-товариші, ой гірке! Ворогові свойому такого не бажаю.
Орлик подав гетьманові якийсь старий, сильно висиджений фотель. Сів, спираючи руки на непевні поруччя. Прикра мовчанка запанувала в кімнаті. Нараз — гук!
Гетьман здригнувся.
— Стріляють цареві до обіду! — процідив крізь зуби. Його руки нервово стискали поруччя. Зелений бузок заглядав у вікна. Від цієї зелені падали відблиски на біле гетьманське обличчя і робили його ніби мертвим.
Горленко і Ломиковський глянули на Мазепу, і їм жаль зробилося старого. На гадку, що його на царській раді могла стрінути обида, навіть ділом, а не лиш словом, кров ударила їм до висок. Це ж не лиш для нього, але й для них усіх обида. Невже ж посмів би цар, тепер, коли тільки тисяч козацького війська, кінного й пішого, б'ється за його пристіл, котрий тріщить, як отеє старе крісло, на якому сів гетьман, — невже ж смів би він віддячуватися Україні каменем за її хліб?
Гетьман мовчав. Всі три його вірники не спускали з нього очей.
Як же він за останні місяці подався! З тої пори, як Мотря від'їхала від нього, ніби й життя покидає Мазепу. Ніби Мотря молодість зі собою забрала. Гетьман схуд, посивів, морщинами покрилися лиця, тільки ті очі світяться, як свічки. Як свічки над усопшим, прийшло Ломиковському на гадку.
І він стихійно і, не надумуючися довго, обхопив гетьмана за коліна:
— Ваша милість, зводьте прийняти обід, хоч одну страву, хоч ложку борщу. Як же там у голоді сидіти. Будь ласка!
— Спасибі вам. Такого вони мені пива наварили, що й страви не хочу.
У словах гетьмана почувся жаль.
Старшинам дивно було слухати таких слів і дивитися на пригноблення гетьмана, котрий нарікати й жалуватися не любив.
— Коли б я так вірно і дбало служив Богові, то дістав би найбільшу нагороду, а тут, хоч би ти і в ангела перетворився, то й тоді, мабуть, жадної подяки не зажив би за службу і за вірність свою.
Знов залунали голосні стріли, перебиваючи гетьманові слова.
— На віват стріляють, прокляті! — вихопилося Горленкові.
Гетьман пильно подивився на нього.
— Стріляють!
І він гірко всміхнувся і поправився у старім і невигіднім кріслі.
«Як же він постарівся, — знову промайнуло їм через голову. — Це вже не той Мазепа, що був перед роком»
І мороз пішов їм поза плечі. Якби так він, не дай Боже, покинув їх тепер, переходячи, як сам це перед хвилиною зазначив, з поганої царської на кращу, Божу службу, що тоді сталося б з ними і з цілою Україною? Нема чоловіка, щоб міг заняти його місце й гетьманувати так, як він.
Мазепа ніби їх гадки відгадав:
— Га, що ж, в ложці каші з'їсти себе не дамо, хоч роти в них широкі й апетити великі.
Горленко стиснув рукоять шаблі. Ломиковському очі засіяли.
— Милосте ваша! Не журіться. Ваш розум, а наші руки, — не підемо в Москву шукати науки.
— Не підемо!
— Чого ж ви стоїте? — перебив їм нараз гетьман. — Сідайте! Подай, Пилипе, три крісла. Ближче! Так. Старшини крісла до гетьмана притягнули.
— Присуньтеся, щоб не балакати вголос. Присунулися крісло в крісло, і гетьман почав:
— Кажете, не підемо до них в науку. Шкода! Бо нема такого дурня на світі, від котрого не можна би чогось навчитись. А від москалів таки чимало. Подивіться на них. Не знаю, як війна скінчиться, але як тепер воно є, — то цар програв. Август зложив королівську корону, на польському престолі засів царський супротивник, Станіслав Лещинський. Карло побіджує і тріумфує. А дивіть, який послух у царському війську! Чи чували ви що там про якісь бунти, про якусь супротивність цареві? Ані сліду чогось подібного. А хай би воно так, не дай Боже, в нас! Ще не скінчилася б баталія, а вже горлали б наші всезнайки, що гетьман винуватий, що його скинути треба, або, ще чого гіршого, залунав би клич, — переходіть на другий бік! От де наше нещастя, панове! Розказують, не знаю, чи правда, що коли цар у курфірста був і з ним з високої вежі одного замку дивився, то прийшла йому охота сказати до свого чоловіка, що поруч нього стояв, — «скачи!».