Біля нашої хати було лише 25 соток, тому дали нам ще клаптик городу за селом. Від нашої вулиці вів провулок на поле, де був цей город. Його ми називали «біля акаційок», бо над дорогою росли кущі білої акації. З п’яти років я сама ходила туди полоти картоплю. Весь час мені було там лячно. Якось почула, як Тьотя розповідала, що на місці нашого городу була садиба діда Грицька. Жив він усамітнено та тихо. Одного разу блискавка влучила в його хату, вона згоріла разом з господарем. А на тому місці, де на городі ямка, був льох старого. Я почула цю розповідь одним вухом і, коли прийду на город, то все ту ямку оминаю. Боязко, бо можна провалитися в льох, а там обгорілий дід лежить. А одного разу злякалася не на жарт. Йду провулком на город, пісеньку наспівую, аж раптом бачу – стоїть посеред дороги півень… без голови! Я так злякалася, що заверещала та побігла чимдуж додому.
– Там!.. Там!.. – захекана та перелякана, тичу кудись пальцем, а сама не можу слова вимовити.
– Що трапилося?! – кинулася до мене Тьотя.
– Там…
– Тебе хтось зобидив?
– Ні.
– То що ж трапилося? Скажи мені, Марійко! – Тьотя збризнула моє обличчя холодною водою.
– Там півень без голови! – випалила я на одному подиху.
– З відрубаною головою? – допитується Тьотя.
– Ні! Там, на дорозі, стоїть півень, а в нього немає голови!
– Такого не може бути! – посміхнулася Тьотя, зрозумівши, що нічого страшного не трапилося. – Дитинко, тобі привиділося. Заспокойся та йди на город, бо незабаром спека почнеться.
– Не піду! – сказала я. – Я боюся півня без голови.
Пішла Тьотя мене провести. Підходимо до того місця, а там стоїть півень… вже з головою!
– Ось бачиш, – засміялася Тьотя, – є у нього голова, а ти що казала?
– Ти мені не віриш, але у нього не було голови – я бачила на власні очі!
Лише пізніше я побачила у дворі, як кури можуть ховати голови під крило і так стояти на одному місці. Здавалося, що у них насправді нема голови. Чи я, мале дівча, могла знати про таку курячу хитрість? І взагалі, у селі на той час не було навіть радіо, не те, що телевізорів. Газети люди не виписували, бо в основному були або малограмотні, або зовсім неписемні. А ми, діти, вірили у все, про що чули.
Я навчалася в першому класі, коли у нас йшов урок письма. Я щось старанно виводила в зошиті, коли крізь відчинені вікна увірвалися звуки музики, якої я ніколи не чула. Всі учні завмерли, вслухаючись у ті дивні звуки.
– Це грає духовий оркестр, – пояснила нам Надія Іванівна.
А вже за хвилину нам сповістили, що цей день, двадцять першого вересня тисяча дев’ятсот сорок четвертого року, вважається днем визволення нашого села від загарбників, тому всіх учнів відпустили на свято. Ми побігли до сільського клубу, який був збудований перед війною. Там був великий балкон, на якому розмістився оркестр. Ми стояли, зачаровані музикою, бо ніколи подібного не чули, навіть тих музичних інструментів не бачили. На звуки оркестру почали підтягатися люди з усіх кінців села. Потім був мітинг, після нього виступали самодіяльні актори з міста. Я ніколи не забуду це свято – перший день нашої перемоги. Скільки ж то радощів було в очах людей! Радощів і смутку, бо ще тривала війна, всі чоловіки були на фронті, і жінки не знали, чи повернуться вони додому, чи ні.
Що таке смерть ми знали не за чутками, бо зіткнулися з нею ще в ранньому віці.
У голодний сорок шостий рік у нашому селі з’явилися два нетутешні хлопчики восьми та десяти років. За плечима у них були торбинки з якимись речами. Діти ходили селом та вимінювали домашні речі на харчі. Якось надвечір вони постукали до нашої хати. Дітлахи привіталися російською мовою. Мати пустила їх до хати.
– Сідайте, рідненькі, – запропонувала мама. – Відпочиньте.
– Дякуємо, – відказали ті в один голос та примостилися на ослінці. Сіли, а самі очі продали на стіл, де стояли глиняні полумиски. Там було порожньо.
– Хто ви? Звідки будете? – запитала мама.
– Я – Коля, – сказав менший. – А це мій братик Вася. Ми з Москви.
– Як то?! З самої Москви? – здивувалася мати.
– Так. Ми жили з татом та мамою. Батька на війні вбито, а мама померла, – розповів Вася. – Родичів у нас нема, то щоб з голоду не померти, ми зібрали татові та мамині речі та й пішли по селах міняти на харчі.
– І так далеко зайшли, – зітхнула мати.
– Бо не всюди можна дістати їжу, – по-дорослому сказав Коля. – Люди самі голодні. Голод.