– Ох, мне ж пора, а то завтра рано корову доить.
– Пора, так пора, – ответил я, хотя чувствовал некоторое сожаление, ибо не все мы обговорили про нашу жизнь, короче, уезжать не хотелось. Затем она меня ошарашила.
– Вам где стелить? В спальне или в комнате, отдельно.
В спальне, значит, с ней рядом. Ничего себе заявочки, думаю про себя, хотя, что тут такого. Мы люди взрослые, понимаем, что к чему. А у нее хозяйство, ей помощник надо. Тяжело ведь одной ей и возле скотины, и в поле. Муж у нее умер от какой-то болячки. Я не расспрашивал. Это меня не интересует. Мужа нет, а хозяйство держать надо.
– Стели в спальне, – говорю ей – Чего уж там ходить вокруг да около.
– Уже постелила. Я первой лягу, свет не буду выключать, а ты, когда будешь ложиться, то выключишь свет,– сказала и пошла, как королева.
Верите, кров просто шибанула мне в голову. До чего же она красивой показалась. Прямо – таки сияние какое-то от нее исходило. Пропадать так с музыкой, подумал я, и собрался идти за ней в спальню. А тут меня живот как шибанет, прямо прижало до невозможности, видно, молочка свежего, жирного я выпил слишком много. Мой – то желудок привык к обезжиренному молоку. Побежал я на улицу в туалет. Помучался я там, а затем захожу в спальню. Она, бедненькая, видно, очень устала и уснула. Спит легко, безмятежно, сном праведника и такая красивая женщина, что словами не передать. И что-то внутри мне говорит, что недостоин я такой красоты, что не имею права ломать ее жизнь, совсем не такой нужен ей мужчина.
Постоял я так возле нее, подумал, а затем выключил свет и пешком среди ночи, оставив все свои рыбацкие снасти, отправился домой. Жаль, конечно, что судака не вытянул, но зато…. Да, совершенно верно, как говорит поэт – нам нужен покой и воля.
Лист незнайомого.
Зимовий ранок. Сніг рипить під ногами дільничного міліціонера лейтенанта Набоки, який ходить нервово туди сюди на місці злочину. Він подивився на годинник. Було без чверті дев’ять.
– Оце так маєш, неприємності з самого ранку. Цілий місяць на дільниці все було добре, а в кінці маєш такий сюрприз. Труп біля нашого будинку. Всього декілька метрів заліз на нашу територію. Чи не підкинули мені його сусіди?
– Яке це має значення. – здивувався слідчий Олег Мушковець.
– Це дуже велике має значення як в моральному так і матеріальному плані. Ох, як дізнаюсь я що це витівки сусідів, то я зроблю для них теж якусь підлість.
– То будете потім розбиратись, а зараз нам треба вияснити особу померлого. Ви раніше його тут не зустрічали.
Лейтенант уважно подивився на труп чоловіка, що лежав на білому снігу. Це був чоловік років п’ятдесяти п’яти. Одягнений він був у легку куртку темно-синього кольору, лице не голене, волосся на голові сиве, акуратно підстрижене. Він не скидався на бомжа, які ошиваються по вокзалах та пунктах тепломережі. В правій руці він тримав пакет, в якому лежало декілька пустих пляшок і книжка в чорній палітурці. Слідчий дістав книгу та прочитав назву.
– Монтень. Том третій. Диви які стали розумні бомжі.
Слідчий розгорнув книжку і звідти випало декілька аркушів, списаних дрібним , але дуже каліграфічним почерком.
– Почитаємо, може це нам допоможе в нашому розслідуванні.
– Мила Люба!
Я повинен написати тобі цього листа. Ти повинна знати все. Я знаю, що ти отримаєш цього листа. Одного тільки я боюсь, щоб не сприйняла ти це близько до серця і спомин про мене не завдавав тобі мук сумління, бо ти, ні в чому невинна. Навпаки, завдяки тобі я став самим щасливим чоловіком на землі, і разом з Петраркою я кажу тобі «Я благословляю день, місяць, літо, годину, мить, коли мій погляд ті очі стрітив». Дійсно, то був найкращий день в моєму житті, хоча для тебе це був самий звичайний день: по-літньому пекло сонце, цвіла липа, зріла малина та черешня. Я тоді іхав з дачі. В кошику я віз малину, яку зібрав на своїй дачі. Від неї йшов такий аромат, що дух захвачувало. Ти сиділа і дивилась в вікно електрички – молода, красива, впевнена собі дівчина років двадцяти двох.Я підійшов і запитав:
– Тут не зайнято.
Ти підвела на мене свої очі… Нічого особливого очі як очі, сині, ніби літнє небо, але ти на якусь мить затримала на мені свій погляд. Він був якийсь особливо лагідний, добродушний, чистий і відкритий. Повинен сказати, що то був погляд не наївної дівчинки, але і не погляд розбещеної жінки, яка пройшла і Крим, І Рим. В тому погляді була і надія, і політ мрії, і обіцянка великого щастя, тому хто зуміє підібрати ключика до цього ніжного створіння, яке щиро і доброзичливо сказало мені.