– Ні, тут не зайнято.
Що не кажіть, а я вже прожив життя, і з усією відповідальністю можу стверджувати, що душу людини можна розпізнати з перших іі слів.
– Дякую, – відповів я, і сів напроти.
Ще додам, що я знаходився в тому віці, коли жіночі погляди вже не мають тої магнетичної сили, що в юності, бо не мають вже ніякої загадки, і наперед уже знаєш чим закінчиться той роман, чи то повість, чи то маленький епізод в твоєму житті. З чого зробив висновок, що для жінки чоловік повинен бути гібридом банкомата з електровібратором. Про почуття не може бути і мови. Тому після розлучення з дружиною я просто насолоджувався свободою і життям, відповідно, не хотів попадати ні під які чари. Але тут було щось друге, чому я спочатку не приділив належної уваги, бо вважав себе незалежним дорослим чоловіком. Я просто запропонував тобі скуштувати малини.
– Дякую. – сказала ти і взяла декілька ягід, які окрасили твої губи яскраво червоним кольором, а в моїй душі стався велика переміна настроїв. – Дуже смачна у вас малина.
– У мене є свої таємниці в вирощуванні малини.
І я став розповідати їй про те як краще вирощувати малину, щоб вона була солодка і не водяниста, а ти розповідала мені про свою роботу, про проблеми які трапляються на твоєму шляху.
Електричка прибула в кінцевий пункт, я побажав тобі щасливо вирішити свої проблеми, і ми розійшлись в різні сторони, як кажуть, розійшлись, як в морі кораблі. Таких зустрічей в електричках буває десятки, а то і сотні. Вони проходять непоміченими, не залишаючи ніякого сліду. Про них забуваєш на другий же день. Але цього разу все було не так. Вдома я відчув якесь незрозуміле хвилювання, якась безпричинна туга давила мені на серце. Я не міг зрозуміти що сталось зі мною. Чому моя кімната – моя схованка від життєвих незгод стала пригнічувати мене. Вона стала мені нагадувати тюремну камеру, чи то келію монаха, де поховав я свої бажання, свою жагу до життя, де одноманітні дні зміняли одноманітні вечори. Все стало для мене таким ненависним, що хоч в петлю лізь. Я навіть, забув, чому я спішив з дачі в тісну квартиру. Івключив телевізор, коли там ішов другий тайм футбольного матча, з моєю улюбленою командою, я не пропускав ні одноїгри, але того вечора він не приніс морального задоволення. Навіть, виграш моєї команди залишив мене байдужим. Вночі я довго не міг заснути, а, коли заснув, то стали мені снитись різні кошмари: то дружина сварила мене за якусь легковажність, то домоправ кричав, що я занадто багато споживаю електроенергії, то переслідували мене якісь очі, від яких я не міг ніде сховатись.Вранці в дуже пригніченому стані я пішов на роботу в банк. Здавалось, ніяка сила не спроможна мене вирвати з тієї прірви депресії, в яку я втрапив. Навіть директор банку захвилювався, чи не захворів я, але я його заспокоїв, сказавши, що це вчора я, мабуть, перегрівся на сонці. Та цього разу я помилився, причина була тут інша. Робота того дня в мене не клеїлась, але тут до банку зайшла ти, і як до доброго знайомого підійшла до мене.
– Добрий ранок, – сказала ти – ось де ви працюєтеє
– Добрий ранок, – відповівя, трохи знітивши, -Так я тут працюю. Яка доля привела вас сюди?
Мені прийшлось докласти чимало зусиль, щоб стримати свої почуття, а вони бурлили там як в розбудженому вулкані.
– Та оце ж приїхала з моря, а гроші там розтратила, то тепер прийшла зняти гроші зрахунку.
Виявилось, що їхнє підприємство зовсім недавно уклало з банком договір про фінансові операції між собою, І відповідно, робітники стали отримувати в нас платню. Крім того, це я дізнався з твоєї карточки, ти жила недалеко від мене в кооперативному будинку. Залишок дня я був в доброму настрої і навіть, став наспівувати мелодію із фільму «Історія кохання», чим дуже здивував свою сусідку на робочому місці Клавдію Михайлівну, яка в свої сорок з гаком, всі сили і енергію направляла на те, щоб зберегти свою фігуру, але це в неї не дуже виходило, бо полюбляла вона солодкі тістечка та окорока.
– Що це у вас, Петрович, сьогодні такий ліричний настрій?
– Та оце вчора я добре відпочив на дачі, – сказав я у відповідь.
– Знову були там самі? – Запитала вона. Вона завжди задає мені таке питання. Навіть, не знаю чому? Може щось хоче від мене, але ж я нічого не хочу від неї, тому швидко закривав двері для будь-яких відносин.
– Звичайно, сам. Це так добре відпочивати одному, коли я згадую, як ми їздили на дачу вдвох з дружиною, то це був жах. Ми завжди там сварились із-за всяких дрібниць, і звичайно, ні про який відпочинок не могла йти мова.
Після цих слів Клавдія Михайлівна замовкла, а я міг помріяти про своє майбутнє життя, бо на мене просто хвиля щастя якась найшла. Хоча я відверто не признавався собі в своїх почуттях, та і яке могло бути признання, коли між нами лягла відстань у тридцять років. Чи правду кажуть, сивина в голову – біс в ребро. Але ж просто порадіти тому факту, що ми не розійшлись, як в морі кораблі, я ж міг порадіти. З другої сторони, якщо доля нас поєднала, то в неї ж на цей випадок мались свої види. Ото ж загадка, що мала на увазі доля, коли подарувала мені таку зустріч, від якої у мене серце заходиться так битися, що ледве не вискочить з грудей, заставляла мене подивитись на своє життя по іншому.З того моменту щоб я не робив, то її образ милий, лагідний стояв перед моїми очима. Чи бувало в вас таке? Не знаєте? Я то же не знав, і не повірив би, що може такий вогонь в грудях горіти, який нічим не можна погасити. Ото ж причарувала вона мене, і ходив я тоді, як громом уражений, не знаючи, що мені робити. В дитинстві я навчався в художній школі і тому, коли прийшов додому з роботи, то постарався по пам’яті написати твій портрет. Абсолютна схожість тут не була гарантована, але твої очі дивились на мене, як живі. Я дивився на них і не міг надивитись, не міг відвести своїх очей. То була і радість, і мука, бо на пам'ять лізли слова із пісні «Нам не бути разом…» Це розумом я розумів, але серце, серце, хіба ти йому щось докажеш, приведи йому сотню, ні тисячу доказів, що того не може бути, воно не повірить, і не сприйме, і буде вимагати тієї ілюзії, тієї фата Моргана. Звісно, кімната стала для мене тісна, і я бродив по вулиці, під її будинком, в надії зустріти випадково її. Коли мене зустрічали мої знайомі, то вони дивувались, чому я ходжу під чужими будинками, а я відповідав, що лікар приписав мені побільше бувати на свіжому повітрі. Вони ще більше дивувались, бо ж яке тут свіже повітря, коли поруч траса знаходиться, по якій сновигають автомобілі, краще ж прогулянки робити в парку, але я відповідав, що я звик до такої обстановки , і продовжував гуляти біля твого будинку. Тільки тебе я не зустрічав там. Минула неділя, друга… Я не знаходив собі місця, і вже хотів іти до тебе на квартиру, щоб дізнатись, чи не скоїлось з тобою якесь лихо, але моєї сміливості вистачало тільки на те, щоб дійти до твого під’їзду. Далі я починав глузувати з себе, докоряти за пагубну та безнадійну пристрасть і повертав назад.Та одного ранку я вийшов раніше ніж звичайнона зупинку трамваю, щоб їхати на роботу і зустрів там тебе. В мене очі вмить застелив якийсь туман, ноги стали підкошуватись, я ледве дійшов до зупинки. Ти стояла там, така ж молода, красива, впевнена в собі. Ти приязно посміхнулась мені. Від хвилювання я ледве зміг сказати: