Бабай
Небелиця про лютого царя, невільницю-красуню, страшну стоногу, відважного млинаря та чорного кота
I
°
Колись давно-давно була собі країна
(Про це не згадує уже ніяка мапа),
Крізь море йшлось туди, аж майже по коліна,
А звалася вона звичайно – Песвасдряпав.
°
У тій країні цар мав дуже лютий владу
(Він від грози, що в нім, ніяк не міг вже спати),
Вклонялись всі йому і спереду, і ззаду,
І взагалі кругом, аж соромно казати.
°
А жив той лютий цар під хмарами у замку
(Доріжка йшла туди, що на одну лиш ногу),
І він свій край зорив, ввесь день стояв на ґанку,
А на припоні мав страшну-страшну стоногу.
°
А в замку тім жила невільниця-красуня
(Сумна вона була, розпукою прибита),
І думалось її – як цар вночі закуняв, –
Коли це, ах коли він натягне копита!
°
Царя боялась страх, аж личко примарніло
(Хоч дарував щодня намисто і коралі),
А як поглянув він – вмлівало біле тіло,
Щоби не пригорнув її – ну і так далі...
°
Отак вона жила, лебідка білокрила
(І світ їй почорнів від туги і від болю),
І пиво те пила, що доля наварила,
Хоч ніколи в устах не мала алькоголю.
°
Проходили роки в далеке і незриме
(І чар життя завмер і до життя охота),
Незмінне лиш було нещастя невмолиме,
Тримаючись її, неначе п'яний плота.
°
Та ні! Життя її змінитись врешті мало
(А цар про це не знав, ходив і хмурив брови),
Мов папоротин цвіт вже щастя розцвітало,
Велике й змісту вщерть, як вим'я у корови.
°
Незглибне майбуття, і важко відгадати
(І раб про це не зна, ані тирани горді),
Кому одного дня прилине звук сонати,
Кому кулявий чорт утне на клявікорді.
°
А розповідь оця ніяка це баляда
(Хто хоче, знайде в ній балядні елементи),
Це про кохання річ – одна найбільша правда,
Хоч згадки в ній нема ніде про аліменти.
°
Сідай усяк, хто дав любові все в офіру
(Відомо нам усім: любов за смерть сильніша).
Тим часом я при вас ще перестрою ліру
І вірш оцей зміню на інший розмір вірша.
°
II
°
В країні лютого царя
В млині млинар вродливий жив.
Він переплив усі моря,
І теж “per pedes”[1] він ходив.
°
Ходив він по світах усіх,
Завзято всюди мандрував
І пережив пригод із міх,
Хоч цента при душі не мав.
°
Фатаморганилось[2] ввесь час,
Що знайде вічне щастя він.
Аж потім спостеріг нараз:
Знайшов, але звичайний сплін.
°
Вкінці млинар примандрував
У царство лютого царя.
«Тут житиму», – собі сказав, –
А на царя то свищу я».
°
Бо він відважний зроду був,
І не боявся жадних пут,
Хоч від людей навколо чув:
«Втікай, бо горе буде тут!»
°
Поставив хату він і млин,
І ґаздівство собі завів,
А з калачів поставив тин,
Та ніколи його не їв.
°
Крутилось колесо в млині,
І світ, і місяць з-поза хмар,
Крутилися і ночі, й дні,
Крутився з ними і млинар.
°
У млинаря в млині дрімав
На печі завжди чорний кіт.
Мишей він не ловив, лиш гав,
А хвіст у нього був, як дріт.
°
І вкупі добре їм було,
Млинар молов, кіт воркотів,
Хазяйство швидко в них росло
І теж ріс тин із калачів.
°
Не знав млинар про те однак,
Що туга серце обмота,
Хоч він бувалий був козак,
І був твердий, як хвіст в кота.