— Удові Браяна Хордера, — розповідав далі Вейн, — довелося продати майже всі сімейні цінності. Напевно, саме тоді Брандер Мертон придбав славнозвісну чашу. У кожному разі, коли ми познайомилися, вона вже була в нього. Та, як ви розумієте, бути власником цієї чаші доволі непросто.
— Містер Мертон також отримує листи з погрозами? — після короткої павзи запитав отець Бравн.
— Гадаю, що так, — відповів містер Дрейдж, і щось в його голосі змусило отця Бравна уважно поглянути на цього чоловіка, поки він не зрозумів: він беззвучно сміявся, і від цього священикові зробилося якось моторошно.
— Я майже не сумніваюся, що він отримував такі листи, — нахмурившись, додав Пітер Вейн. — Я особисто їх не читав, тому що його пошту переглядає лише секретар, та й то не всю, адже Мертон, як і всі багачі, звик до секретности. Та якось я бачив, що він засмутився і роздратувався через якісь листи. До речі, він відразу ж їх подер, так що навіть секретар не знав, у чому річ. Так ось, його секретар каже, що містера Мертона хтось переслідує. Словом, ми будемо дуже вдячні тому, хто бодай трохи допоможе нам усе це з’ясувати. А оскільки ваш талант, отче, всім відомий, то секретар просив мене негайно ж запросити вас у дім містера Мертона.
— Ось воно що, — сказав отець Бравн, який врешті почав розуміти, куди і навіщо його везуть. — Та я справді не второпаю, як можу вам допомогти. Адже ви постійно тут, й у вас є в сто разів більше шансів для того, щоб зробити науковий висновок, аніж у мене, випадкового відвідувача.
— Так, — сухо відповів містер Дрейдж, — наші висновки доволі наукові, навіть надто наукові, щоб у них повірити. Вбити такого чоловіка, як Титус П. Трент, могла хіба що кара небесна, і тут ні до чого будь-які наукові висновки. Як то кажуть, грім з ясного неба.
— Невже ви вважаєте, що це було щось надприродне?! — вигукнув Вейн.
Та вгадати, що ж має на увазі містер Дрейдж, було не так легко, як видається. Якби він сказав про когось «дотепний чолов’яга», то насправді це могло означати «дурень». Містер Дрейдж, як і належить істинному азіятові, незворушно мовчав до кінця подорожі. Коли автомобіль майже прибув до місця призначення, то отець Бравн побачив дещо дивне. Дорога, яка до того проходила поміж поодинокими деревами, раптом вибігла на широку рівнину, і він побачив дивну будівлю, яка складалася лише зі стіни, довкола був своєрідний вал, такий, як у військових таборах римлян, а галявина чимось нагадувала летовище. Стіна, на перший погляд, не була ані дерев’яною, ані кам’яною. Як виявилося згодом, це металева конструкція.
Усі вийшли з автомобіля, почулися звуки, які нагадували відмикання сейфа, і в стіні поволі прочинилися двері. На превеликий подив отця Бравна, Норман Дрейдж відмовився заходити.
— Ні, я не піду, — сказав він. — Боюся, старий Мертон не витримає такої величезної радости. Він мене так любить, що, не дай Боже, вмре від потрясіння.
І Дрейдж пішов геть. А отець Бравн, усе більше дивуючись, пройшов у сталеві двері, які відразу ж зачинилися. Далі він побачив великий доглянутий парк, у якому зовсім не було дерев, високих кущів і високих квітів. У центрі парку був розташований красивий, однак своєрідний будинок, він був таким високим, що чимось нагадував вежу. Де-не-де на вікнах під самісіньким дахом відсвічували сонячні промені, а от у нижній частині будинку вікон, здається, не було зовсім. Усе довкола аж світилося бездоганною чистотою, такою ж, як і саме повітря Америки. Коли гості минули головний вхід, то побачили яскравий мармур, емаль та метал, однак усередині не було нічого, що нагадувало б сходи. У самісінькому центрі приміщення було щось, що нагадувало шахту ліфта. Вхід до нього охороняли могутні чоловіки, чимось схожі на полісменів у цивільному.