— Доволі солідна система охорони, нема що казати, — сказав Вейн. — Отче, можливо, вам трохи смішно, що Мертон живе в такій фортеці: в парку немає жодного дерева, за яким можна було б сховатися. Та ви не знаєте, що це за країна, тут можна чекати всього, що завгодно. До того ж, ви, певно, навіть не уявляєте, що це за особа — Брандер Мертон. На вигляд скромний, тихий чоловік, на вулиці на такого ніхто уваги не зверне. Зрештою, на вулиці його тепер непросто зустріти, якщо він кудись і виїздить, то лише у закритому автомобілі. Та якщо з ним щось станеться, то хвиля потрясінь прокотиться від Аляски аж до тихоокеанських островів. Навряд чи колись існував такий король чи імператор, який мав би таку владу над народами. От зізнайтеся, якби вас запросили на обід до царя чи англійського короля, то ви пішли б бодай із цікавости, правда ж? Не має значення, як ви ставитеся до мільйонерів чи царів, людина з такою владою викликає зацікавлення. Сподіваюся, ваші принципи не забороняють вам відвідувати сучасних імператорів, таких, як Брандер Мертон.
— Та ні, що ви, — незворушно відповів отець Бравн. — Мій обов’язок — відвідувати ув’язнених і всіх знедолених, які перебувають у полоні.
Молодий чоловік насупився, але змовчав. На його худющому обличчі промайнув дивний, не надто привітний вираз. Потім він різко промовив:
— Окрім цього, не забувайте, що містера Мертона переслідує не якийсь там дрібний хуліган чи якась Чорна рука. Цей Данієль Дум — справжній диявол. Ви згадайте лише, як він розправився з Трентом у його власному парку, а з Хордером — біля його дому, і кожного разу йому вдалося безслідно зникнути.
Стіни верхнього поверху були товстелезними і масивними, кімнат було лише дві: передпокій та кабінет знатного мільйонера. Коли отець Бравн та містер Вейн заходили до передпокою, у дверях сусідньої кімнати з’явилися двоє инших відвідувачів. Одного з них Вейн назвав дядьком, це був невисокий, доволі енергійний чоловік, з поголеною головою, яка здавалася лисою, і таким темним обличчям, що, здавалося, воно ніколи не було білим. Це був славнозвісний Крейк, який прославився у війнах з червоношкірими. Його зазвичай називали Ґікорі Крейком, на честь ще славнозвіснішого Гікорі. Його супутник належав до зовсім иншого типу чоловіків. Це був містер Бернард Блей, верткий, ошатно вдягнений чоловік з налакованим волоссям і моноклем на широкій чорній стрічці. Його, довіреного містера Мертона, компаньйони запросили на ділову зустріч. Четверо чоловіків, двоє з яких наближалися до святая святих, а инші двоє поволі віддалялися звідти, зустрілися посеред кімнати і почали невимушену бесіду. За ними всіма спостерігав кремезний чолов’яга з обличчям негроїда та могутніми плечима, який нерухомо сидів у кінці напівосвітленої кімнати, біля внутрішніх дверей. Таких, як він, жартівливі американці називають поганими дядями, друзі — особистими охоронцями, а вороги — найманими вбивцями.
Цей чолов’яга сидів, не поворухнувшись, біля дверей кабінету, і навіть не моргнув, коли з’явилися нові відвідувачі. Зате, коли Вейн побачив його, то дещо сполошився:
— А що, господар один? — запитав він.
— Пітере, не метушись, — з усмішкою відповів Крейк. — З ним його секретар Вілтон. Гадаю, цього цілком достатньо. Бо ж Вілтон невтомний, він, здається, взагалі ніколи не лягає спати. Від нього більше користи, ніж від двадцятьох охоронців. І до того ж, у нього швидка реакція і пересувається безшумно, наче індіянець.
— Так-так, на цьому ви знаєтеся, — сказав Крейк. — Пригадую, ще в дитинстві, коли я захоплювався книжками про індіянців, ви показували мені різні прийоми червоношкірих. Щоправда, в моїх книжках вони завжди програвали.
— Зате в житті не завжди, — похмуро відповів старий військовий.
— Справді? — люб’язно запитав містер Блей. — Хіба вони могли протистояти вашій вогнепальній зброї?
— Я бачив, як індіянець, озброєний лише ножем, в якого цілилися з сотні рушниць, зумів убити білого солдата, що стояв на стіні фортеці. — відповів Крейк.
— Убив ножем? Як?! — запитав Блейк.
— А він його метнув, — відповів Крейк. — Метнув, перш ніж у нього хтось встиг вистрілити. Я не знаю, де він цього навчився.
— Сподіваюся, ви не перейняли його досвід, — з посмішкою завважив небіж Крейка.
— Мені здається, — замислено промовив отець Бравн, — з цієї історії можна вилущити мораль.
Поки вони розмовляли, зі суміжної кімнати вийшов секретар містера Мертона і затримався дещо поодалік. Це був світловолосий блідий чоловік, з квадратним підборіддям та незворушними очима, які робили його подібним до собаки. У ньому й справді було щось від сторожового пса.