Він промовив лише одну фразу: «Містер Мертон прийме вас через десять хвилин», — і всі відразу ж почали розходитися. Старий Крейк сказав, що йому вже пора, небіж вийшов разом з адвокатом, і на якийсь час отець Бравн залишився наодинці з секретарем, бо навряд чи можна назвати людиною істоту з негроїдною зовнішністю, яка з нерухомим обличчям сиділа, не спускаючи очей з кабінету господаря.
— Запобіжних заходів тут більш ніж достатньо, — врешті відізвався секретар. — Ви, напевно, вже чули про Данієля Дума і знаєте, чому небезпечно було б залишити містера Мертона на самоті.
— Але ж зараз він залишився на самоті? — запитав отець Бравн.
Секретар подивився на священика сумними сірими очима.
— Це лише на п’ятнадцять хвилин. — відповів він. — Лише чверть години раз на добу містер Мертон проводить у цілковитій самоті. Він на цьому наполягає, й у нього є на це причини.
— І що ж це за причини? — поцікавився гість.
Погляд секретаря був так само уважний, а от складка біля губ дещо загострилася.
— Коптська чаша, — відповів він. — Ви, напевно, забули про неї. А от господар не забуває, він взагалі ні про що не забуває. Він ховає її десь у кімнаті, та де — не знає ніхто з нас, а дістає лише тоді, коли залишається сам-один. Ось чому нам доводиться ризикувати і залишати його наодинці, поки господар поклоняється своїй реліквії. Гадаю, більше нічому й нікому він не поклоняється. Зрештою, ризик не такий уже й великий. Я влаштував тут таку пастку, що навіть сам диявол не вибереться з неї. Якщо цей пекельний Данієль Дум завітає до нас в гості, то йому доведеться у нас дещо затриматися. Ці п’ятнадцять хвилин я сиджу ніби на голках, і якщо почую постріл чи якийсь шум, то натисну на оцю ось кнопку, і металічна стіна парку опиниться під струмом, і це буде смертельно для кожної живої істоти, яка спробує через неї перелізти. Зрештою, пострілу не буде, бо ці двері — єдиний вхід у кімнату, вікно, біля якого сидить господар, — також єдине, і щоб дістатися до нього, потрібно залізти на саму верхівку вежі, а стіна, дозвольте вам нагадати, гладка, як обтесана паля. Окрім цього, ми всі озброєні, і навіть якщо Дум захоче добратися до кімнати хазяїна, то живим він звідти не вийде.
Отець Бравн замислено кліпав, дивлячись на килим. Потім він якось дивно стрепенувся і повернувся до Вілтона.
— Сподіваюся, ви не гніватиметеся. У мене з’явилася одна думка. Стосовно вас.
— Справді? — відізвався Вілтон. — І що ж це за думка?
— Мені здається, ви одержимі одним-єдиним прагненням, — відповів отець Бравн. — Вибачайте за відвертість, та мені здається, що ви більше хочете покарати Данієля Дума, аніж врятувати Брандера Мертона.
Вілтон ледь помітно здригнувся, та продовжував дивитися на священика. Потім на його похмурому обличчі з’явилася дивна крива посмішка.
— Як це… чому ви так вважаєте? — запитав він.
— Ви щойно сказали, що як тільки почуєте постріл, то відразу ввімкнете струм, який уб’є нападника, — відповів священик. — Але ви ж, напевно, розумієте, що постріл уб’є вашого господаря раніше, аніж струм — нападника. Я розумію, що ви так чи так захищали б містера Мертона, та чомусь мені видається, що для вас це другорядна справа. Застережних заходів хоч греблю гати, і всіх їх вигадали саме ви. Та ви зробили це насамперед для того, щоб зловити вбивцю, а не для того, щоб врятувати господаря.
— Отче Бравне, — неголосно промовив секретар. — У вас надзвичайно проникливий розум, та у вас є ще один дар, ви вмієте завойовувати довіру в людей. Зрештою, ви про це і так дізнаєтеся. Тут жартують, що я — маніяк, і схопити цього злочинця — моя манія. Цілком можливо, що так воно і є. Та я вам скажу щось, чого не знає ніхто. Моє ім’я — Джон Вілтон Хордер.
Отець Бравн кивнув, ніби хотів цим сказати, що от тепер все зрозуміло. А секретар продовжував:
— Цей чоловік, який називає себе Данієль Дум, убив мого батька, мого дядька, і зруйнував життя моєї матері. Коли Мертонові був потрібний секретар, я охоче погодився на цю роботу. Я подумав, що туди, де зберігають чашу, рано чи пізно прийде злочинець. Та я не знав, хто він, я просто увесь час був напоготові. Увесь цей час я вірою і правдою служив Мертонові.
— Я вас розумію, — м’яко відповів отець Бравн. — До речі, може нам пора зайти до нього?
— Так-так, звичайно, — відповів Вілтон і знову ледь здригнувся, ніби прокинувшись зі стану задуми. Священикові здалося, що його знову опанувала його манія. — Прошу, заходьте.