Отець Бравн зайшов до кімнати. Гість і господар не привіталися, було чути лише мертву тишу, через якусь мить священик знову з’явився на порозі.
У цей же момент безмовний охоронець, який сидів біля дверей, зірвався з місця — складалося таке враження, ніби ожила величезна шафа. Достатньо було поглянути на священика, аби зрозуміти — щось трапилося.
— Мені здається, вам таки варто натиснути на вашу кнопку, — зітхнувши, промовив отець Бравн.
Здалося, що Вілтон прокинувся з якогось сну.
— Але ж пострілу не було, — вигукнув він.
— Це, знаєте, залежить від того, що називати пострілом, — відповів отець Бравн.
Вілтон кинувся до дверей і разом зі священиком увійшов до кімнати господаря. Кімната була не надто велика, вмебльована вишукано і водночас просто. Навпроти дверей з вікна проникало денне світло, а за ним було видно парк та рівнину. Вікно було відчинене навстіж, поруч стояли крісло та невеликий стіл. Напевно, коли мимовільний в’язень залишався на самоті, то хотів насолодитися і свіжим повітрям, і сонячним світлом.
На столі стояла коптська чаша, власник поставив її ближче до вікна, напевно, щоб краще роздивитися. А роздивлятися було що, бо в яскравому сонячному світлі дорогоцінні камені виблискували неймовірним блиском, і чаша видавалася чимось на кшталт священного Грааля. Її справді хотілося роздивлятися, та Брандер Мертон цього не робив. Він сидів, відкинувшись на спинку крісла, густа грива сивого волосся сягала майже землі, гостроконечна борідка була задерта вгору, ніби вказувала на стелю, а з горла стирчала… коричнева стріла з червоним пір’ям.
— Безшумний постріл, — тихо промовив отець Бравн. — Нещодавно я саме роздумував про те, як можна зробити постріл беззвучним. А лук і стріли винайшли дуже давно, і нічого не треба вдосконалювати… — він помовчав, а потім додав, — здається, Мертон помер. Що ви збираєтеся робити?
Секретар зблід, та все ж спромігся відповісти:
— Як що? Я натисну кнопку, — відповів він. — І якщо не вб’ю Дума, то знайду його, де б він не заховався.
— Будьте обережні, не завдайте шкоди своїм друзям, вони мають бути десь неподалік. Напевно, їх варто попередити.
— Та вони все знають, — відповів Вілтон, — і через стіну не полізуть. Хіба що… хіба що хтось з них дуже поспішає.
Отець Бравн підійшов до вікна, через яке влетіла стріла, і визирнув, Пласкі клумби внизу нагадували вишукано розмальовану карту світу. Довкола було так порожньо, а вежа така висока, що йому мимоволі пригадалася фраза, яку він нещодавно почув.
— Як грім посеред неба, — промовив він. — Що ви сьогодні говорили про грім посеред неба і про кару небесну? Погляньте, як тут високо. Дивно, як стріла могла подолати таку відстань, хіба що її справді пустили з неба.
Вілтон повернувся до отця Бравна, але нічого не відповів, і священик продовжував далі, ніби розмовляв сам із собою:
— Треба подумати про літаки… Так-так, треба запитати молодого Вейна про літаки.
— Їх тут чимало літає, — відізвався секретар.
— Це зробили або дуже давньою, або дуже сучасною зброєю, — зауважив отець Бравн. — Гадаю, дядько молодого Вейна також міг би нам допомогти, треба буде розпитати його про стріли. До речі, стріла подібна на індіянську. Не знаю, звідки той індіянець пустив її, але пригадайте ту історію, яку нам розповідав старий вояка. Я ще тоді говорив, що в ній є мораль.
— Якщо і є, — пожвавішав Вілтон, — то її суть лише в тому, що індіянець може пустити стрілу так далеко, що нам з вами навіть уявити важко. А порівнювати ці два випадки — просто дурість.
— Та ні, здається, тут дещо инша мораль, — заперечив отець Бравн.
Наступного дня низенький священик загубився серед мільйонів мешканців Нью-Йорка, зрештою, він навіть не намагався виділятися у безіменному натовпі, який заповнював вулиці великого міста. Та насправді наступні два тижні він уперто працював над цією справою. Отець Бравн дуже переживав, щоб правосуддя не покарало невинного. Йому доволі легко вдалося порозмовляти з кількома людьми, які були так чи так пов’язані з таємничими вбивствами, і вони навіть не запідозрили, що ці справи його особливо цікавлять. Особливо цікавою була розмова зі старим Гікорі Крейком. Вона відбувалася на лавці у Центральному парку. Ветеран сидів, спираючись кістлявим підборіддям на худющі кулаки, стискав чудернацьку тростину з темно-червоного дерева, яка чимось була схожа на томагавк.
— Хм, стріляли, напевно, звіддаля, — похитуючи головою, сказав Крейк. — Та навряд чи можна точно визначити траєкторію польоту індіянської стріли. Я от пам’ятаю випадки, коли стріла пролітала величезну відстань і все одно потрапляла точно в ціль. Якби там випадково виявився хтось із індіанських стрілків і десь заховався, то він неодмінно зумів би вцілити у бідолаху Мертона. Були часи, коли мені доводилося бачити ще й не такі дива.