— Я знаю, що він шукає Данієля Дума, — відізвався Вейн. — Він полював за ним, як божевільний. А ще я чув, що він син старого Хордера і хоче помститися за смерть батька. Одним словом, достеменно відомо, що він шукає людину, яка називає себе Данієль Дум.
— Він його вже знайшов, — відповів отець Бравн.
— Знайшов вбивцю! Його вже арештували?
— Ні, — відповів священик, і його обличчя стало серйозним та суворим. — У мене важливі новини, навіть важливіші, аніж ви можете очікувати. І здається, бідолаха Вілтон узяв на себе величезну відповідальність. Здається, він покладає її також на вас. Вілтон знайшов злочинця, а коли врешті схопив його, то власноручно здійснив правосуддя.
— Ви хочете сказати, що Данієль Дум… — почав було адвокат.
— Данієль Дум мертвий, — відповів священик. — Він чинив опір, та Вілтон таки вбив його.
— І правильно зробив, — пробурмотів містер Гікорі Крейк.
— Я його також не засуджую, адже він відімстив за смерть батька. — погодився Вейн. — Це все одно, що роздушити гадюку.
— А я з вами не погоджуюся, — відізвався отець Бравн. — Мені здається, що під покровом романтики ми намагаємося приховати самосуд і беззаконня. Ми можемо пожалкувати про це, коли втратимо власну свободу та права. А окрім цього, мені видається щонайменше нелогічно розмовляти про причини, які штовхнули Вілтона на вбивство, навіть не спробувавши збагнути ті причини, які спонукали до злочинів Данієля Дума. Адже він не подібний на звичайного грабіжника. Це радше маніяк, одержимий єдиним бажанням, спочатку він діяв з допомогою погроз, а вбивав лише тоді, коли розумів, що все марно. Пригадайте: обидві жертви було знайдено біля їх помешкань. Виправдати Вілтона не можна хоча б тому, що ми не чули пояснень Данієля Дума.
— О ні, я не слухатиму ці сентиментальні дурниці, — сердито перебив священика Вейн. — Кого ви пропонуєте вислухати — вбивцю і негідника? Вілтон прикінчив його і правильно зробив.
— Саме така, саме так, — енергійно киваючи головою, погодився його дядько.
Отець Бравн поволі обвів поглядом своїх співрозмовників, і його обличчя стало ще більше суворим та серйозним.
— Ви і справді всі так вважаєте? — запитав священик.
І тут отець Бравн зрозумів, що опинився на чужині, він — англієць. Усі ці люди — йому чужі, хоча й приятелі. Йому не збагнути ті невідомі пристрасті, які киплять у цьому середовищі чужинців, не зрозуміти нестримний дух Заходу, країни бунтарів і лінчувальників, які можуть співіснувати в одній особі.
— Ну що ж, — зітхнувши, промовив отець Бравн, — я бачу, що ви пробачили бідоласі Вілтону його злочин, або, краще, акт особистої помсти. Називайте, як хочете. У такому разі, йому не зашкодить, якщо я розповім більше про цю справу.
Він раптом різко підвівся, і всі, ще навіть не знаючи, що він зробить у наступний момент, відчули, що кімнатою ніби повіяло якимсь холодком.
— Вілтон убив Данієля Дума доволі незвично, — почав отець Бравн.
— Як він його вбив? — різко запитав містер Крейк.
— Стрілою, — відповів священик.
У подовгастій кімнаті без вікон ставало дедалі темніше, бо сонячне світло, яке проникало сюди з суміжної кімнати, де й помер великий мільйонер, все тьмяніло й тьмяніло. Погляди всіх присутніх були спрямовані саме туди, хоча ніхто не промовив ані слова. А потім почувся старечий тонкий голос містера Крейка, схожий радше на мимрення:
— Як це? Що ви маєте на увазі? Брандера Мертона вбили стрілою. Того негідника — також стрілою…
— Тією ж стрілою, — додав отець Бравн. — І тієї ж миті.
Усі мовчали, ця мовчанка була приглушена і водночас здавалося, що от-от щось вибухне. Першим її порушив молодий Вейн:
— Ви хочете сказати…