— Я хочу сказати, що ваш друг містер Брандер Мертон був Данієлем Думом, і жодного иншого Данієля Дума не існує. Ваш друг Мертон усе життя марив коптською чашею, він поклонявся їй, наче ідолові, він кожного дня молився на неї. У роки своєї бурхливої молодости Мертон навіть убив двох людей, щоб заволодіти цим скарбом. Цілком можливо, що він не прагнув їхньої смерти, а лише хотів їх пограбувати. Хай там як, та чашу він таки здобув. Дрейдж усе знав і шантажував Мертона. Вілтон переслідував його зовсім з иншою метою. Мені здається, він дізнався правду лише тоді, коли вже працював у Мертона. У кожному разі, полювання завершилося он в тій кімнаті, і Вілтон відімстив вбивці свого батька.
Усі довго мовчали. Потім старий Крейк тихо забарабанив пальцями по столі і пробурмотів:
— Брандер, певно, збожеволів. Він, напевно, збожеволів.
— Але ж, Господи Боже! — не стримався Пітер Вейн. — І що нам тепер робити? Що говорити? Адже це все міняє! Репортери… аналітики… що з ними? Що їм говорити? Таж Брандер Мертон — це така ж постать, як президент чи папа римський.
— Так, звичайно, це дещо міняє, — тихо додав Бернард Блей. — Відмінність полягає насамперед у тому, що…
Отець Бравн так сильно вдарив кулаком по столі, аж задзвеніли склянки, здавалося, що навіть коптська чаша у суміжній кімнаті відлунювала цей удар.
— Ні! — різко вигукнув він, ніби вистрілив з пістолета. — Немає ніяких відмінностей! Я дав вам можливість пожаліти бідолаху, якого ви вважали звичайним злочинцем. Ви навіть не захотіли мене вислухати. Ви схвалили самосуд. Ніхто не обурився тим, що Данієля Дума вбили без суду і слідства, ніби скажену тварину, ви ж казали, що так йому і треба. Що ж, чудово. Якщо Данієль Дум отримав своє, то Брандер Мертон також отримав своє. Якщо Дум не має права претендувати на більше, то Мертон також не має цього права. Вибирайте, що вам більше до вподоби, стихійний самосуд чи нудне правосуддя, але, заради Всемогутнього Бога, нехай це буде одне беззаконня або одне правосуддя на всіх.
Священикові ніхто не відповів, лише адвокат прошипів:
— А що скаже поліція, якщо ми раптом заявимо, що маємо намір пробачити вбивцю?
— А що вона скаже, коли я заявлю, що ви вже його пробачили? — відповів отець Бравн. — Щось запізно ви відчули повагу до правосуддя, містере Блейк, — священик помовчав, а потім додав: — Я скажу правду лише тоді, коли мене запитають представники правосуддя, а ви можете чинити так, як вважаєте за потрібне. Зрештою, це не так вже й важливо. Вілтон зателефонував сюди лише для того, аби повідомити мені, що вам уже можна про все розповісти.
Отець Бравн повільно пішов до суміжної кімнати і зупинився біля столика, де прийняв свою смерть відомий мільйонер. Коптська чаша стояла на своєму місці, і священик вдивлявся в її райдужні кольори, а ще у блакитну безодню неба.
Пророчий пес
Так-так, мені завжди подобались собаки, — промовив отець Бравн, — поки хтось не починає читати це слово з кінця.[4]
Балакучі люди не завжди вміють уважно слухати инших. Навіть часом їхній надзвичайний розум обертається на дурість. Приятелем і супутником отця Бравна був молодий чоловік на ім’я Фінз, що захоплювався різноманітними історіями та неймовірними ідеями. У нього були глибокі блакитні очі та біляве волосся. Воно, здавалося, було зачесане не звичайним гребінцем, а буйним вихором парубоцького життя. І все ж він замовк, збентежений простим каламбуром священика.
— Ви хочете сказати, що люди занадто прив’язані до собак? — запитав він. — Навіть не знаю, що сказати. Собаки — дивовижні істоти. Иноді мені видається, що вони знають набагато більше, ніж ми.
Отець Бравн, поринувши у задуму, нічого не відповів, він продовжував гладити по голові великого мисливського собаку.
— До речі, — продовжував Фінз, — у справі про незрозуміле вбивство, про це я саме хотів вам розповісти, також фігурує собака. Це доволі дивна історія. Та, на мою думку, в ній найдивнішою є поведінка тварини. Хоч, треба визнати, сам злочин також доволі загадковий. Наприклад, як могли вбити старого Дрюса, якщо він був сам-один в альтанці?
Рука, що погладжувала собаку, на мить застигла у повітрі, і отець Бравн спокійно запитав:
— То вбивство було вчинене в альтанці?
— Я гадав, ви читали про це в газетах, — відповів Фінз. — Зачекайте-но хвилинку. Здається, я приніс одну вирізку з газети, там якраз описані всі деталі цієї справи.
Він вийняв з кишені газетну вирізку і подав її священикові, а той відразу ж взявся за читання, тримаючи статтю однією рукою біля самих очей, а другою продовжуючи гладити пса. В цю мить отець Бравн нагадував чоловіка з притчі, у якого права рука не відає, що робить ліва.