Отець Бравн хвилинку помовчав, а потім раптом промовив:
— А навіщо приходив адвокат?
— Він розповів нам, що приходив на запрошення полковника, оскільки той хотів змінити свій заповіт, — відповів Фінз. — До речі, про заповіт. Його підписали зовсім не того дня.
— Мабуть, так воно й було, — погодився отець Бравн. — Щоб підписати заповіт, треба двох свідків.
— Так, адвокат приїжджав напередодні, і заповіт оформили, як належить. Та наступного дня Дрюс наказав адвокатові приїхати знову, бо він, бачте, засумнівався в одному зі свідків і хотів усе ще раз перевірити.
— А хто були свідки? — запитав священик.
— Ось у тому й річ, — нетерпляче відповів Фінз, — свідками були Флойд і Валантен, хірург-іноземець. Вони чомусь посварилися. Флойд — доволі надокучливий і постійно пхає носа не у свої справи. Він належить до тих осіб, які полюбляють всю свою енергію скерувати лише на те, щоб когось вивести, як то кажуть, на чисту воду. Він нікому не довіряє, постійно щось підозрює. Такі ось рудоволосі і темпераментні особи постійно комусь недовіряють або безмежно вірять усім підряд, а часто і одне, і друге водночас. Флойд не лише майстер на всі руки, а ще й уміє повчати майстрів. Він не лише все і про всіх знає, а ще й остерігає всіх перед усіма. Отож, у Флойда виникли підозри стосовно Валантена, він стверджував, що насправді той ніякий не Валантен, що знав його раніше, і насправді це якийсь де Війон. А це означає, що його підпис не має жодної юридичної ваги. Флойд, звичайно ж, взяв на себе відповідальність і почав пояснювати адвокатові відповідні статті законодавства. Вони страшенно посварилися.
Отець Бравн засміявся.
— Люди часто сваряться, коли їм необхідно бути свідками чийогось заповіту, — сказав він. — Поки що ми можемо лише ствердити, що згідно з цим заповітом їм нічого, так би мовити, не перепало. А як повівся Валантен? Я навіть не сумніваюся, що ваш секретар-всезнайко знає про прізвище лікаря більше, аніж він сам. Та сподіваюся, що Валантен також має якусь інформацію про своє прізвище?
Фінз помовчав кілька секунд, а потім відповів:
— Доктор Валантен поставився до цього доволі своєрідно. Він взагалі дивакувата особа. Виглядає доволі інтригуюче, та все одно відразу відчуваєш, що перед тобою — іноземець. Валантен молодий, носить акуратну борідку, у нього бліде, просто жахливо бліде обличчя і ще дуже серйозне. В його очах — неприхований біль, чи то він просто повинен носити окуляри, але не робить цього, чи то йому докучає постійний головний біль, не знаю. Він завжди бездоганно одягнений — у циліндрі, у темному піджаку з маленькою червоною трояндочкою. Поводиться доволі стримано і гордовито, а часом вміє так уважно поглянути, що відразу почуваєшся збентеженим. Так ось, коли секретар звинуватив його у зміні прізвища, Валантен лише подивився на нього, немов сфінкс, потім засміявся і сказав, що американці не можуть змінити імени, тому що вони його просто не мають. Після цього розсердився полковник і висловив докторові все, що про нього думає. Мені видається, полковник розсердився ще й тому, що знав про наміри Валантена стосовно міс Дрюс. Я, напевно, взагалі не звернув би на цю суперечку особливої уваги, якби не одна розмова, котру я почув наступного дня. Мені не дуже приємно все це переповідати, адже я підслуховував. У день вбивства, коли я у товаристві кузенів і пса йшов до воріт, то почув голоси доктора Валантена і міс Дрюс. Мабуть, вони стояли біля тераси, позаду квітучих кущів. Вони розмовляли доволі тихо, часом навіть шепотіли, але було відразу зрозуміло — закохані сваряться. Таке взагалі не годиться переповідати, та кілька разів я почув, як пролунало слово «вбивство». Здається, міс Дрюс просила коханого не вбивати когось, а може, вона казала, що з допомогою вбивства не вдасться відстояти свою честь. Та погодьтеся, що це доволі незвична розмова з джентльменом, який зайшов на чашку чаю.
— А ви не помітили, — запитав священик, — чи доктор Валантен був дуже сердитий після сварки з полковником та його секретарем?
— Та ні, — відповів Фінз, — секретар був удвічі сердитіший, оце точно. Секретар тоді аж казився зі злости.
— А що ви думаєте про сам заповіт? — запитав отець Бравн.
— Полковник був дуже заможною людиною, і від його останньої волі багато що залежало. Трейл не повідомив нам, про які зміни у заповіті йшлося, та сьогодні вранці я довідався, що більшу частину грошей, призначених для сина, отримає міс Дрюс. Я уже розповідав вам, що Дрюс просто шаленів через те, що його син — розбещений марнотратник.