— Так-так! Знаємо ми ваші релігії майбутнього, — презирливо відповів мільйонер. — Їх варто прочесати густим гребінцем, бо заросли коростою як собаки. Була тут одна жінка на ім’я Софія, їй краще пасувало б ім’я Сапфіра. Фальсифікація, що й говорити. Прив’язували нитки до столів та тамбуринів. А потім було ще одне товариство, вони називали себе «Невидиме життя» і стверджували, що можуть зникати, коли захочуть. От вони і зникли, а з ними — тисяча моїх доларів. А ще я знав Юпітера Ісуса з Денвера, я зустрічався з ним упродовж кількох тижнів, та він також виявився звичайним шахраєм. Ще був пророк з Патагонії, він уже давно накивав п’ятами у свою Патагонію. Ні-ні, з мене досить, тепер я вірю лише в те, що бачу на власні очі. Здається, це називають атеїзмом.
— Та ні, ви мене не так зрозуміли, — нетерпляче заперечив чоловік з Оклахоми. — Якщо так міркувати, то я також атеїст, як і ви. У нашому русі немає нічого надприродного, жодного марновірства, лише чиста наука. Єдина правильна і справжня наука — це здоров’я, а єдине справжнє і правильне здоров’я — вміти дихати. Наповніть свої легені просторим повітрям прерій, і ви зможете здути оті ваші затхлі східні містечка в океан. Ви здуєте ваших знаменитостей, як пух чортополоху. Ми не молимося, ми дихаємо.
— Гадаю, саме це ви й робите, — втомлено промовив секретар. На його розумному обличчі була помітна втома. Однак він терпеливо і ввічливо вислухав обидва монологи (можливо, щоб спростувати легенди про те, що американці — нахабні та нетерплячі).
— Жодної містики, — продовжував Олбойн, — лише велике і природне явище. Воно стоїть за усіма містичними здогадками. От навіщо юдеям знадобився Бог? Щоб вдихнути подих життя у ніздрі людини. А в Оклахомі ми впиваємося цим диханням з допомогою власних ніздрів. Слово «дух» означає «дихання». Життя, прогрес, пророцтво — все це зводиться до одного, до дихання.
— Дехто дозволив би собі сказати, що все зводиться до базікання, — сказав Вендем, — та я радий, що бодай ви не вдаєтеся до богословського базікання.
На розумному обличчі секретаря, яке порівняно з волоссям виглядало особливо блідим, промайнув якийсь дивний вираз, подібний на затаєну гіркоту.
— А от я не радий, — промовив він. — Та нічого не можу зробити. Здається, вам подобається бути атеїстом, тому ви можете вірити у що заманеться. А я… Бог свідок, я хотів би, щоб Він таки існував. Та Його немає. Така вже моя доля.
Раптом їм усім стало моторошно, вони зрозуміли, що до їхньої групи, яка зупинилися біля кабінету містера Вінда, нечутно і непомітно приєднався ще один чоловік. Ніхто із співрозмовників не міг сказати, як давно цей четвертий стояв біля них, та він виглядав так, ніби поштиво і несміливо дочікується можливости сказати щось дуже важливе. Присутні були схвильовані суперечкою, і в якусь мить їм видалося, що незнайомець виринув з-під землі, ніби гриб. Зрештою, він навіть був подібний на великий чорний гриб: невисокий, оцупкуватий і незугарний, у великому чорному капелюсі. Схожість була б ще більшою, якби справжні гриби мали звичку носити безформні й обшарпані парасольки.
Секретар здивувався також тому, що незнайомець виявився священиком. Та коли він звернувся до Фенера, повернувши до нього своє кругле обличчя, яке виглядало з-під круглого капелюха, і простодушно запитав, чи містер Ворен Вінд у себе, то секретар відповів ще роздратованіше, аніж кілька хвилин тому.
Однак священик виявив наполегливість.
— Мені справді дуже важливо побачити містера Вінда, — сказав він. — Можливо, це видасться дивним, та це все, що мені потрібно. Я не хочу з ним розмовляти. Я просто хочу переконатися, що він у себе в кабінеті, і що його можна бачити.
— От я вам і кажу: він у себе в кабінеті, але бачити його не можна, — відповів Фенер, і відчувалося, що його роздратування постійно зростає. — Що це означає — «переконатися, що він у себе в кабінеті»? Звичайно, він у себе. Ми залишили його там кілька хвилин тому і відтоді не відходили ані на крок від дверей.
— Добре-добре, я лише хочу переконатися, що з ним все гаразд, — уперто продовжував священик.
— А в чому річ? — роздратовано запитав секретар.
— Річ у тому, що в мене є серйозні, я б навіть сказав, поважні причини, сумніватися у тому, що з ним справді все гаразд.
— О Господи! — з люттю вигукнув Вендем. — Напевно, знову йдеться про якісь забобони.
— Здається, мені варто все пояснити, — серйозно промовив священик. — Виглядає на те, що ви не дозволите мені навіть заглянути у шпарку, поки я не розповім вам усю історію.
Він якусь мить помовчав, а потім продовжував, не звертаючи уваги на здивовані обличчя присутніх.