— Я йшов вулицею вздовж колонади і раптом побачив обірванця, який вибіг з-за рогу на дальньому кінці «Півмісяця». Він біг Мені назустріч. Я роздивився цю велику кістляву постать і впізнав знайоме обличчя. Це було обличчя одного ірландця, якому я свого часу трохи допоміг. Його імени я не називатиму. Коли він помітив мене, то хитнувся і вигукнув: «Святі угодники, отче Бравне, та це ж ви! Але й налякали ви мене! Це ж треба — зустріти вас саме сьогодні!». З цих слів я зрозумів, що він скоїв щось недобре. Зрештою, він недуже мене злякався і відразу ж почав розповідати. А розповів мені ірландець дуже дивну історію. Спочатку він запитав мене, чи я знаю Ворена Вінда, я відповів, що ні, хоча насправді мені було відомо, що той живе у цьому будинку. Тоді ірландець продовжував: «Вінд вважає себе ледь не Господом Богом, та якби він почув, що я про нього кажу, то взяв би й повісився». І він кілька разів це істеричко повторив: «Так, він узяв би й повісився!». Я запитав, чи він не зробив нічого поганого цьому Вінду, а той відповів мені дуже дивно: «Я взяв пістолет і зарядив його не кулею чи шротом, а прокляттям». Як я встиг помітити, потім він пробіг перевулком між оцим будинком і стіною, тримаючи в руці пістолет з холостим зарядом, а потім вистрілив у стіну, ніби це мало б завдати якоїсь шкоди будинкові. І ще він додав: «Я прокляв його страшним прокляттям, я побажав йому, щоб пекельна помста схопила його за ноги, а Боже правосуддя — за волосся, і щоб вони розірвали його навпіл, як Юду, щоб навіть його духу більше не було на цій землі». Зараз не важливо, про що я ще розмовляв з цим бідолашним, та коли ми попрощалися, він дещо заспокоївся. А я обійшов будинок, аби перевірити його розповідь. Неподалік під стіною лежав старий іржавий пістолет. Я досить знаюся на зброї, щоб зрозуміти — пістолет був заряджений лише дрібкою пороху. На стіні залишилися лиш кілька плям і жодного сліду від кулі. Цей постріл не спричинив жодної шкоди, крім прокляття, кинутого у небо. Ось тому я прийшов сюди, аби дізнатися, чи з містером Вореном Віндом усе гаразд.
Фенер посміхнувся.
— Можу вас запевнити — з ним усе гаразд. Якихось кілька хвилин тому ми залишили його в кабінеті, він сидів за своїм столом і писав. Містер Вінд був у кабінеті один, приміщення височить над вулицею на висоті сто фунтів і розташоване так, що туди не сягне жоден постріл, навіть якби ваш знайомий стріляв справжніми кулями.
— І все ж таки, — серйозно промовив отець Бравн, — я хотів би зайти і поглянути на нього власними очами.
— Але ви не зайдете, — різко заперечив секретар. — Господи милостивий, та невже ви справді вірите у прокляття?!
— Ви забуваєте, — кепкуючи, сказав мільйонер, — що вельмишановний джентльмен саме займається тим, що роздає благословення та прокляття. То у чому річ, сер? Якщо з допомогою прокляття його послали у пекло, то чому б вам не повернути його звідти з допомогою благословення? Яка користь від ваших благословінь, якщо вони не спроможні перемогти одне прокляття якогось бездомного ірландця?
— А хіба сьогодні ще хтось вірить у щось подібне? — запротестував уродженець Заходу.
— Гадаю, отець Бравн вірить багато у що, — продовжував Вендем, який усе ще був роздратований візитом у Вінда та цією суперечкою. — Отець Бравн вірить, що відлюдник перетнув річку верхи на крокодилі, викликавши його невідомо звідки з допомогою закляття, а потім наказав крокодилу здохнути, і той слухняно здох. Отець Бравн вірить, що якийсь святий помер, а після смерти потроївся, щоб ощасливити три парафії, кожна з яких вважається місцем його народження. Отець Бравн вірить, що один святий повісив свій плащ на сонячний промінь, а инший на плащі переплив Атлантичний океан. Отець Бравн вірить, що у священного віслюка було шість ніг, і що дім у Лоретто літав у повітрі. Він вірить у те, що сотні кам’яних дів могли плакати і ридати упродовж тривалого часу. Тому він запросто повірить у те, що людина могла зникнути через щілину у дверях або випаруватися із зачиненої кімнати. Напевно, він не надто зважає на закони природи.
— Зате я повинен зважати на закони Ворена Вінда, — втомлено відізвався секретар, — а він полюбляє залишатися один тоді, коли йому заманеться. Вілсон скаже вам те саме.
Саме в цей моменту коридорі з’явився кремезний слуга, якого Вінд просив принести якусь статтю.
— Вілсон сяде на лавку біля чергового і буде сидіти доти, поки його не покличуть, і лише тоді він зайде у кабінет. І я вчиню так само. Ми з ним чудово розуміємо, чий хліб їмо, і навіть сотні святих, ангелів та архангелів отця Бравна не змусять нас про це забути, — урочисто завершив секретар.