— Стосовно ангелів і архангелів… — почав було священик.
— То це все нісенітниці, — замість нього завершив Фенер. — Я не хочу сказати нічого образливого, та такі справи цілком придатні для каплиць, монастирів та инших дивацьких місць. А через двері американського готелю духи не проникнуть.
— Але люди можуть відчинити навіть двері американського готелю, — терпеливо заперечив отець Бравн. — І, на мою думку, найпростіше їх відчинити.
— А ще простіше — втратити свою роботу, — відповів секретар. — Ворен Вінд не триматиме у себе секретаря-простака. У кожному разі, такого наївного, аби вірити у казки, що ви розповідаєте.
— Гаразд, — серйозно сказав священик, — це правда — я вірю у багато що, у що ви, ймовірно, не вірите. Та мені довелося б довго перераховувати це і доводити, що я таки маю рацію. А от відчинити двері і довести, що я помиляюся, займе не більше двох секунд.
Здається, ці слова знайшли відгук в азартній та неспокійній душі людини з Заходу.
— Правду кажучи, я не проти довести, що ви не маєте рації, — промовив Олбойн, рішуче підійшовши до дверей, — і я таки доведу.
Він різко відчинив двері і зазирнув до кімнати. З першого погляду було зрозуміло, що Ворена Вінда за столом не було. Далі він зрозумів, що в кабінеті його взагалі немає.
Фенер, немов наелектризований, також раптом побіг уперед.
— Вінд може бути в спальні, — коротко сказав він, — напевно, він там.
І секретар зник вглибині готельного номеру. Всі инші стояли, озираючись довкола. Вони бачили суворе, аскетично строге меблювання кабінету. Поза сумнівом, в кімнаті не могла б сховатися навіть миша, не кажучи вже про людину. В ній не було жодних завіс і, що дивно для американських готелів, не було шафи. Навіть стіл був звичайною конторкою лише з однією шухлядою. Стільці жорсткі, з високими спинками, і чимось нагадували скелети. Через мить у внутрішніх дверях знову з’явився секретар, який вже оглянув инші приміщення. Відповідь можна було прочитати у його очах, та губи рухалися ніби механічно, і він різко запитав:
— Він тут не проходив?
Присутні навіть не спромоглися бодай щось відповісти на запитання Фенера. Їхній розум ніби наштовхнувся на глуху стіну, подібну до тієї, яку вони бачили у вікні, і яка у вечірніх сутінках видавалася сірою.
Вендем підійшов до вікна, біля якого він стояв пів години тому, сперся на підвіконник і визирнув. На стіні не було ані пожежної драбини, ані труби чи найменшого виступу, за який можна було б ухопитися. На иншому боці вулиці стіна також була цілком гладкою. Вендем ще раз поглянув вниз, ніби сподіваючись побачити там зниклого філантропа, та на тротуарі він побачив лише невелику темну пляму, можливо, це був пістолет. Тим часом Фенер підійшов до иншого вікна, з якого було видно невеликий декоративний парк. Через гіллясті дерева йому не вдалося як слід роздивитися, що ж діється у парку. Вендем і Фенер майже одночасно відійшли від вікон і зіткнулися у сутінках, на полірованих столах тьмяніли останні відблиски сонячних променів. Фенер увімкнув світло, і кімната раптом набула чітких і виразних обрисів.
— Кілька хвилин тому ви сказали, що Вінда не поцілить жоден постріл знизу, — похмуро промовив Вендем, — навіть якщо пістолет був би заряджений. Та все ж таки, якщо б куля потрапила в нього, то він не міг би тріснути, як мильна бульбашка.
Секретар, ще більше блідий, аніж зазвичай, роздратовано глянув на жовчне обличчя мільйонера.
— Звідки у вас такий похмурий настрій? До чого тут кулі та бульбашки? Чому б йому не бути живим?
— А й справді, чому? — спокійно відповів Вендем. — Скажіть мені, де він, і я скажу вам, як він туди потрапив.
Дещо завагавшись, секретар пробурмотів:
— Напевно, ви таки маєте рацію. Ми зіткнулися саме з тим, про що говорили. Було б дивно, якби ми дійшли висновку, що прокляття таки має якусь силу. Але хто зміг дістатися до Вінда, зачиненого у своєму кабінеті?
До цього моменту містер Олбойн з Оклахоми стояв посеред кімнати, широко розставивши ноги, здавалося, що і білий ореол довкола його голови, і очі виражають щире здивування. Він неуважно, з зухвалістю розбещеної дитини, сказав:
— Містере Вендем, здається, ви його недолюблювали?
Довге жовте обличчя містера Вендема спохмурніло ще більше і через це видавалося ще довшим, та він посміхнувся і спокійно відповів:
— Якщо йдеться про збіг обставин, то, здається, саме ви сказали, що вітер з Заходу здує наших великих мужів, як пух чортополоху.
— Я пам’ятаю, що саме говорив, — відповів Олбойн, — та як це, до лиха, сталося?