— Та хай мені грець, якщо я бодай щось розумію, — голосно вигукнув жвавий джентльмен з Заходу. — Ваш Вілсон, так само, як ірландець-волоцюга, — звичайнісінький злочинець, який повісив свого добродійника. В моїй моралі, не важливо, релігія вона чи ні, немає місця для жорстоких убивць.
— Так, він жорстокий злочинець, — спокійно відповів Фенер. — Я його не захищаю, та, гадаю, отець Бравн молиться за усіх, навіть за таких, як…
— Так, — підтвердив отець Бравн, — моя справа — молитися за всіх, навіть за таких, як Ворен Вінд.
Прокляття золотого хреста
Шестеро людей, які сиділи за невеликим столом, до такої міри не пасували один до одного, що видавалося, ніби вони врятувалися після корабельної аварії і опинилися разом на одному безлюдному острові. Довкола них і справді було море, їхній острівець був усередині иншого острова, великого і літаючого, ніби Лапута. Невеликий стіл був одним із багатьох таких самих столиків в обідньому барі величезного корабля «Моравія», який у нічній темряві рухався у вічну порожнечу Атлантики. У членів компанії за столом не було нічого спільного, окрім того, що всі вони пливли з Америки в Англію. Двоє з них були знаменитостями, решта — непримітні пасажири, а дехто виглядав навіть дещо підозріло.
До знаменитостей належав професор Смейл, один з найбільших авторитетів у сфері археології пізнього періоду Візантійської імперії. Його лекції, проголошені в Американському Університеті, схвалили навіть найбільш авторитетні європейські центри. Його літературним працям був притаманний такий поетичний підхід, просякнутий глибокою симпатією до древньої Европи, що незнайомці дивувалися, коли чули його американську вимову. І все ж він був справжнім американцем. У професора Смейла було довге світле волосся, зачесане назад, воно відкривало квадратний лоб, видовжені риси обличчя, на якому був вираз заклопотаности і бажання діяти. Чимось він нагадував лева, який от-от мав стрибнути.
У компанії була лише одна жінка, журналісти називали її «сама собі голова». За цим столом, зрештою, не лише за ним, вона була готова грати роль господині, або, краще сказати, повелительки. Це була леді Діяна Вейлс, відома мандрівниця тропіками, а також різними країнами. Та в її вигляді, і в тому, як вона поводилася за столом, не було нічого грубого чи чоловічого. Вона була красивою, а її пишне яскраво-руде волосся нагадувало про тропіки. Її манеру одягатися журналісти могли б назвати відважною, та обличчя жінки було розумним, а очі світилися тим особливим блиском, яку жінок, що ставлять запитання під час політичних зустрічей.
У присутності цієї незвичайної особи инші четверо видавалися тінями, та якщо роздивитися ближче, то все ж можна було помітити відмінності. Один з них був молодим чоловіком, який зареєструвався у корабельному журналі під іменем Поль Т. Тарент. Він належав до того типу американців, який було б правильніше назвати антитипом. Мабуть, антитип є у кожної нації, і це є доказом існування загального правила. Американці справді поважають працю так, як європейці — війну. В Америці праця оточена ореолом героїзму, і того, хто ухиляється від неї, вважають мало не бузувіром. Антитип зустрічається надзвичайно рідко, тому його дуже легко впізнати. Це денді, багатий марнотратник, такий собі слабовільний нікчема з американських романів. Здавалося, у Пола Тарента не було иншого заняття, лише як змінювати костюми, от він і міняв їх шість разів на день, вибираючи від світліших тонів до насичених відтінків сірого. На відміну від більшости американців, у нього була коротка борідка, за якою він ретельно доглядав; на відміну від більшости денді цього типу, він видавався радше похмурим, аніж нахабним. У його мовчазності та понурості було щось байронівське.
Инших двох мандрівників доречно описати разом хоча б тому, що обоє були англійськими лекторами, які поверталися з американського турне. Один з них, Леонард Сміт, довголиций, світловолосий, чудово одягнений і вихований молодий чоловік, був маловідомим поетом, зате визначним журналістом. Инший — цілковита протилежність містера Сміта, невисокого зросту, осадкуватий, з чорними вусами, які звисали, наче у моржа, він був настільки ж мовчазним, наскільки балакучим був містер Сміт. З одного боку, його колись звинуватили у пограбуванні, а з иншого, всім було відомо, що під час одного зі своїх турне він врятував від ягуара румунську принцесу (до речі, саме тому його прізвище згадувалося у світській хроніці). Отож, його погляди стосовно Бога, прогресу, свого особистого життя та майбутнього англо-американських відносин повинні мати неабияке значення для мешканців Міннеаполіса та Омахи. Шостою та найменш значущою персоною у цьому товаристві був англійський священик на ім’я Бравн. Він ввічливо прислухався до розмови, і на цей момент у нього склалося враження, що бесіда протікає якось дивно.