Хай там як, я виліз назовні і опинився на одній з мармурових терас ступінчатого схилу високої гори. На тлі суцільного каміння острівці рослинности видавалися соковитими, ледь не тропічними, ніби випадкові вияви східного духа на схилі великої цивілізації Еллади. Унизу було видно море, з його бездоганною і таємничою синявою. Промені сонця падали на безлюдний та безмовний світ. Ніщо не зраджувало присутности людини — ані легкий порух трави, ані найменша, мізерна тінь, ані щонайменший звук.
Це був страшний діялог, а водночас він зближував нас, був глибоким і безпосереднім. У цих кам’яних лабіринтах хтось, хто не мав ні тіла, ні обличчя, ні імени, називав мене на ім’я, у місці, де ми були немовби заживо поховані, він говорив так спокійно, безпристрасно, ніби ми сиділи один навпроти одного в зручних фотелях якогось клубу. Він сказав мені, що вб’є мене, або когось иншого, хто посмів узяти цей хрест із зображенням риби. Він щиро зізнався, що не такий дурний, аби нападати на мене у цьому місці, в лабіринті, адже він знає, що у мене заряджений револьвер, і наші шанси нерівні. Так само спокійно він повідомив мені, що складе план мого вбивства, вилучивши з нього ймовірність невдачі, так само, як і небезпеку для себе, що він складе його з майстерністю китайського ремісника або японської вишивальниці, які вкладають усе своє вміння в те, що має стати їхнім життєвим доробком. І все ж він не був мешканцем Сходу. Це був представник білої раси. Щось мені підказує, що це був мій співвітчизник.
Відтоді я час від часу отримую дивні анонімні листи, часом доволі звичайні, а часом — у вигляді якихось знаків та символів. Я почав переконуватися у тому, що у цього чоловіка — манія. У листах він постійно переконує мене в тому, що підготовка до моєї смерти та похорону йде задовільно, і запобігти цьому я можу лише за умови, якщо відмовлюся від реліквії, тобто від унікального хреста, який я знайшов у підземеллі. Здається, у нього немає якоїсь релігійної сентиментальности чи фанатизму. Виглядає на те, що у цього чоловіка немає иншої пристрасти, лише колекціонувати рідкісні речі.
До речі, саме тому я вважаю, що він — людина Заходу, а не Сходу. Здається, ця пристрасть позбавила його розуму.
А потім з’явилося повідомлення, ще не перевірене, про забальзамоване тіло, яке знайшли у гробниці в Сассексі. Якщо раніше у незнайомця ніби біс вселився, то тепер цих бісів щонайменше семеро. Усвідомлення того, що хтось, а не він, володіє рідкісною реліквією, завжди було для нього болісним, а звістка про ще одного власника реліквії зробила його страждання просто нестерпними. Безумні послання маніяка стали довшими, він надсилав їх одне за одним, ніби дощ отруєних стріл. У кожному посланні все сильніше і виразніше лунала істерична погроза: смерть спіткає мене у той момент, коли я простягну руку до хреста у гробниці.
Він писав: «Ви ніколи не дізнаєтеся, хто я. Ви ніколи не промовите мого імени. Ви ніколи не побачите мого обличчя. Ви помрете, і ніхто не дізнається, хто вас убив. Я можу бути ким завгодно, бути поруч з вами, і все ж я завжди буду тим, кого вам навіть на гадку не спаде підозрювати у чомусь».
Після цих погроз я зробив висновок, що він, ймовірно, переслідує мене у цьому плаванні, щоб викрасти реліквію або ж відімстити мені за все. Й оскільки я ніколи не бачив цього чоловіка, то він може бути будь-ким. Це може бути офіціянт, який мене обслуговує, або будь-хто з пасажирів, які сиділи зі мною за столом.
— Це навіть може бути я, — сказав отець Бравн, безтурботно порушивши правила граматики.
— Це може бути хто завгодно, та лише не ви, — серйозно відповів Смейл. — Ось саме це я і хотів вам сказати. Ви — єдина людина, якій я довіряю.
Від цих слів отець Бравн знову збентежився, потім він посміхнувся і сказав:
— Справді, як не дивно, це й справді не я. Нам з вами слід добре обміркувати, чи він таки переслідує вас, перш ніж… перш ніж устигне втнути якусь неприємну дурницю.
— Думаю, є лише один спосіб, — сумно зауважив професор. — Щойно ми прибудемо у Совтгемптон, я відразу ж винайму автомобіль, щоб проїхатися уздовж побережжя.
Я був би вам дуже вдячний, якби ви погодилися супроводжувати мене. Люди, які сиділи з нами за столом, повинні б роз’їхатися у власних справах. Якщо ж когось із них ми знайдемо на побережжі Сассекса, то буде зрозуміло, хто він насправді.