Програму професора втілили, як і планували: винайняли автомобіль і розмістили у ньому вантаж, тобто отця Бравна. З одного боку дороги було море, з иншого — пагорби Гемпширу та Сассекса. Не було помітно жодних ознак переслідування. Коли ж вони прибули у Далем, то зустріли чоловіка, який мав деяке відношення до цієї справи. Це був журналіст, він щойно побував у храмі, і місцевий священик люб’язно погодився показати підземну каплицю. Міркування журналіста свідчили про те, що він знавець своєї справи. Однак професор був дещо збуджений, він ніяк не міг позбутися думки, що у зовнішності та манерах журналіста є щось дивне і підозріливе. Це був високий, неохайно одягнений чоловік з гачкуватим носом, із запалими очима, з вусами, які понуро звисали. У той момент, коли мандрівники зустріли його, він жваво поспішав, виглядало на те, що він хоче якомога швидше покинути цю місцину.
— Річ у проклятті, — пояснив він. — Це місце прокляте, якщо вірити путівнику чи священикові, чи найстарішим мешканцям, чи ще комусь… Здається, це справді так. Прокляття чи ні, та я хотів би чимшвидше забратися звідси.
— Ви вірите у прокляття? — здивовано запитав професор.
— Я взагалі ні в що не вірю. Я — журналіст, — відповів меланхолійний тип. — Мене звати Бун, я з газети «Вечірній телеграф». Та в цьому склепі є щось зловісне, у мене аж мороз по шкірі пройшов.
Сказавши це, він швидко попрямував у бік залізничного вокзалу.
— Він чимось подібний на ворону, — сказав професор Смейл, коли вони вже підходили до кладовища. — Кажуть, ця птаха віщує біду.
Професор та священик поволі підійшли до кладовища. Очі американського шанувальника старовини з задоволенням обдивлялися дашок над воротами, зроблений з тисового дерева, чорного, як ніч, що не хоче допустити у свої володіння денного світла. Стежка вела вгору, вона звивалася між надмогильними плитами, які чимось нагадували плоти, що пливуть посеред зеленого моря. Врешті вона привела мандрівників на вершину пагорба, з якого було видно справжнє море, подібне на сталевий брус зі сріблястими відблисками. Під їхніми ногами густа трава змінювалася пучками морського падуба,[9] а на тлі моря виднілася нерухома постать. Через темно-сірий колір вона видавалася надмогильним пам’ятником, та отець Бравн відразу ж упізнав витончену лінію плечей та дещо настовбурчену коротку борідку.
— Оце так! — вигукнув археолог, — ця людина — Тарент, якщо ж, звичайно, його можна вважати людиною! Чи під час нашої розмови ми могли б подумати, що розгадка прийде так швидко?
— Знаєте, мені спадає на думку, що в цій історії може бути багато розгадок, — відповів отець Бравн.
— Що ви маєте на увазі?! — вигукнув професор, зиркнувши на священика.
— Я маю на увазі, — м’яко відповів священик, — що чую голоси позаду тисового дерева. Гадаю, Тарент не такий уже самотній, як нам здається, або, краще було б сказати, він не такий авантюрист, яким хоче видаватися.
Тарент ще не встиг повільно повернутися, як підтвердилися слова священика. Почувся инший голос, високий і суворий, а водночас жіночний, з ноткою вдаваної жартівливости:
— Що за несподіванка? Кого ми тут бачимо?
Професор здогадався, що цей кокетливий вигук призначений не для нього, і, як не дивно, тут присутній ще хтось. Коли леді Діяна Вейлс, як завжди рішуча і неперевершена, вийшла з тіні тиса, то виявилося, що у неї є власна тінь, до того ж жива. Це був худющий Леонард Сміт, письменник, який несподівано з’явився з-за спини чарівної леді. Він посміхався, а голову тримав дещо набік, ніби собака.
— От змії, — пробурмотів професор Смейл, — вони всі тут! Усі, крім того коротуна, власника атракціону, з вусами моржа.
Професор почув, що отець Бравн тихо засміявся у нього за плечима. І справді, ситуація видавалася більше, ніж комічною. Здавалося, все пішло шкереберть або перевернулося з ніг на голову, як акробат у цирку. Професор ще не завершив, як знайшлося спростування його слів. Кругла голова з гротескним чорним півмісяцем вусів з’явилася раптово, ніби просто із землі. А через мить уже було зрозуміло, що в землі є невеликий отвір, а в ньому — драбина. Це й був вхід у підземелля, заради якого всі зібралися на старому цвинтарі. Круглолиций чоловічок першим знайшов його і вже встиг спуститися на дві чи три сходинки вниз, та знову висунув голову, щоб звернутися до своїх супутників. Він чимось був схожий на могильника з пародійної постановки «Гамлета», хоча лише промовив колоритним басом: «Це тут». У цю мить всі присутні зрозуміли, що вони ніколи раніше не чули голосу цього чоловіка, і хоча він був англійським лектором, та говорив з якимось дивним акцентом.
9
Падуб — вічнозелений чагарник з колючим гострим листям і отруйними червоними плодами, які використовують у медицині,