— Навряд чи, — посміхнувся отець Бравн. — Я почав задумуватися над цим ще підчас нашої подорожі. Ви — детектив, і за кимось слідкуєте. Так чи инак, хрест тепер у безпеці.
Поки отець говорив, Тарент з несподіваною силою та спритністю підняв пораненого і обережно попрямував з ним до виходу.
— Так, хрест і справді у безпеці.
— Тобто ви хочете сказати, що всі решта у небезпеці? — запитав отець Бравн. — Ви також вірите у прокляття?
Уже майже дві години отець Бравн, здивований і похмурий після цього трагічного випадку, походжав вулицями села. Він допоміг перенести пораненого до маленького готелю, розташованого навпроти церкви, перекинувся кількома словами з лікарем, дізнався, що рана доволі серйозна, але не смертельна, і розповів про це решті мандрівників, які зібралися за круглим столом у залі. Однак загадка не прояснювалася, навпаки — вона видавалася все таємничішою та містичнішою. Точніше, коли вдалося з’ясувати другорядні деталі, суть таємниці вимальовувалася все чіткіше. Коли священику вдалося визначити роль окремих осіб, то це лише ускладнило пошук ключа до розгадки. Леонард Сміт прибув сюди, тому що прибула леді Діяна. Леді Діяна приїхала лише тому, що їй так захотілося. Їх поєднував звичайний флірт без зобов’язань, який виглядав по-дурному ще й тому, що його намагалися приховати під маскою інтелектуальних зацікавлень. Романтизм та забобонність леді Діяни виявилися у тому, що вона була надзвичайно пригнічена жахливим завершенням пригоди. Поль Тарент — приватний детектив, якого хтось найняв стежити за цією парочкою або ж за вусатим лектором, дуже схожим на небажаного іноземця. Однак, якщо він чи хтось инший захотів би викрасти дорогоцінну реліквію, то цим нешляхетним намірам вдалося запобігти. З усіх можливих причин пасували лише дві: звичайний збіг обставин або ж прокляття.
Отець Бравн розгублено стояв посеред сільської вулиці, і раптом, неабияк здивувавшись, він помітив знайому постать. На нього дивилися глибоко посаджені темні очі журналіста, зношений одяг якого робив його подібним на страховище. Отцеві Бравну довелося двічі глянути на обличчя містера Буна, поки він врешті зрозумів, що під його вусами приховується злобна посмішка, схожа на оскал.
— Я гадав, що ви вже поїхали, — доволі гостро сказав отець Бравн. — Поїзд відправився дві години тому.
— Як бачите, не поїхав, — відповів Бун.
— То навіщо ви повернулися? — строго допитувався священик.
— У цьому сільському раю журналістові не варто поспішати. Тут події розгортаються так стрімко, що їх не варто нехтувати лише задля того, щоб повертатися у таке нудне місце, як Лондон. Окрім цього, я й так уже вляпався у цю історію. Я маю на увазі иншу історію. Це я перший знайшов труп, чи, у кожному разі, одяг. Хіба через це я не потрапив під підозру? До речі, може мені одягнутися у все це? Хіба я не був би схожий на красивого пастора?
І худющий та довгоносий шарлатан просто посеред вулиці витягнув уперед руки, ніби когось благословляючи, і, як це роблять у пародійних виставах, промовив:
— О, мої дорогі брати та сестри, я хотів би всіх вас обійняти!
— Це ви про що? — вигукнув отець Бравн, нетерпляче стукаючи по бруківці своєю короткою парасолькою.
— А про це ви можете довідатися у своїх милих друзів у готелі, — презирливо відповів Бун. — Цей Тарент підозрює мене лише тому, що я знайшов одяг. Хоча, якби він прийшов туди на хвилину раніше, то сам би все знайшов. Та в цій історії є принаймні кілька загадок. Ось наприклад, коротун з вусами. Мені здається, він не такий і простачок, яким хоче видаватися. Або, скажімо, ви. Чому вам не взяти і не вбити бідолаху?
Отця Бравна таке зауваження зовсім не роздратувало, лише збентежило.
— Ви хочете сказати, — наївно запитав він, — що я намагався вбити професора Смейла?
— Та ні, ну що ви, — відповів Бун, добродушно махнувши рукою. — Для вас зарезервовано чимало небіжчиків. Лише вибирайте. Чому відразу Смейл? Хіба ви не знаєте, що дехто познайомився зі смертю набагато ближче, аніж професор Смейл? Не бачу перешкод, чому б вам спідтишка не покінчити з ним? Конфесійні суперечки — прикра властивість християнства… Гадаю, вам завжди хотілося отримати англіканські парафії.
— Я піду до готелю, — спокійно промовив священик. — Здається, ви сказали, що мої знайомі знають, що ви маєте на увазі. Сподіваюся, вони зуміють мені це пояснити.
І справді, приголомшлива новина про нове лихо розвіяла подив отця Бравна. Щойно він увійшов до готелю і поглянув на бліді обличчя своїх знайомих, то відразу зрозумів, що вони вражені чимось, що трапилося вже після пригоди з професором. Коли священик саме заходив до зали, то почув, як Леонард Сміт сказав: