— І коли все це закінчиться?
— Ніколи, — відповіла леді Діяна, дивлячись на нього скляним поглядом. — Це ніколи не закінчиться, хіба що нам усім прийде кінець. Прокляття зійде на кожного з нас, можливо, не відразу, як і говорив бідолашний парох, та воно наздожене нас, так само, як і його.
— Що тут трапилося? — запитав отець Бравн.
Усі мовчали, аж врешті відізвався Тарент.
— Містер Волтере, місцевий парох, скоїв самогубство, — промовив він якимось порожнім голосом. — Гадаю, це лихо надто вразило його. Поза сумнівом. Ми щойно знайшли його чорний капелюх та рясу на скалі над морем. Виглядає на те, що він кинувся в море. Мені ще у підземеллі здалося, що у нього якийсь безумний вигляд. Нам не варто було залишати його наодинці, та у нас стільки турбот.
— Вам не вдалося б нічого зробити, — промовила леді Діяна. — Хіба ви не розумієте: це доля, і все невблаганно збувається? Професор доторкнувся до хреста і став першим, парох відкрив гробницю і став другим, ми зайшли до каплиці і будемо…
— Досить! — сказав отець Бравн доволі різко, а він це робив надзвичайно рідко. — Припиніть негайно ж!
На його обличчі все ще був вираз глибоких роздумів, а от очі говорили про те, що ніякої таємниці вже немає. Полуда впала, все стало зрозуміло.
— Який я бовдур, — бурмотів він. — Я ж давно повинен був про все здогадатися. Ще коли парох розповідав легенду…
— Ви хочете сказати, — допитувався Тарент, — що нам загрожує загибель від того, що трапилося у тринадцятому столітті?
Отець Бравн заперечливо похитав головою і відповів спокійно й рішуче:
— Я не маю наміру обговорювати те, що трапилося у тринадцятому столітті. Та я переконаний: те, чого не трапилося у тринадцятому столітті і взагалі ніколи не траплялося, вбити не зможе.
— Це щось новеньке, — здивовано сказав Тарент. — Священик сумнівається у надприродному.
— Анітрохи, — спокійно заперечив отець Бравн. — Мої сумніви викликані не надприродними справами, а природними. Знаєте, я повністю погоджуюся з людиною, яка сказала: «Я можу повірити у неможливе, але не в неймовірне».
— Це — те, що ви називаєте парадоксом? — запитав Тарент.
— Це те, що я називаю здоровим глуздом, — відповів священик. — Набагато природніше повірити в те, що є поза можливостями нашого пізнання, аніж в те, що не виходить поза його межі, а лише суперечить йому. Якщо ви скажете мені, що славетного Гладсона у день його смерти переслідувала примара Парцела, то я волів би промовчати, як агностик. Та якщо ви переконуватимете мене у тому, що Гладсон на прийомі у королеви Вікторії не зняв капелюха, поплескав її по спині і запропонував їй сигару, то я рішуче заперечуватиму. Я не скажу, що це неможливо, я скажу, що це неймовірно. Я більше впевнений у тому, що цього не трапилося, аніж у тому, що не було ніякої примари, тому що в цьому випадку порушені закони і звичаї світу, в якому ми живемо. Це ж саме сталося і з легендою про прокляття. Я сумніваюся не у надприродному, а в самій легенді.
Леді Діяна вже дещо заспокоїлася після пророчого трансу Кассандри, і в її очах знову було помітна невтомна цікавість.
— Ви — дуже цікава людина! — вигукнула вона. — Чому ви не вірите в цю легенду?
— Я не вірю в неї тому, що вона суперечить історії, — відповів отець Бравн. — Для кожного, хто бодай трохи знає історію середньовіччя, вона така ж неймовірна, як моя розповідь про Гладсона, який пропонує сигару королеві Вікторії. Та хто в нас час знає історію середньовіччя? Ось ви знаєте, що таке гільдія? Чи колись чули щось про «Salvo Managio Suo»? Ви знаєте, що таке «Servi Regis»?
— Ні, звичайно, — дещо роздратовано відповіла леді Діяна. — Стільки латинських слів!
— Так-так, — погодився отець Бравн. — От якби йшлося про Тутанхамона або висохлих африканців, які невідомо чому збереглися на иншому кінці світу, якщо мова йшла б про Вавилон або про Китай, або про якусь загадкову расу, таку ж віддалену, як «місячна людина», — то наші газетярі описали б усе це до найменших дрібниць, як от зубна щітка чи гудзик. Та про людей, які побудували наші парафії, дали назви нашим містам та професіям, чи дорогам, якими ми ходимо, — ось про них ми знаємо дуже мало. Я не стверджую, що сам про них багато знаю, та мені відомо досить, аби зрозуміти, що ця легенда — звичайнісінька нісенітниця від початку і до кінця. У середньовіччі закон забороняв лихварям забирати у ремісника його майстерню та інструменти через борги. І взагалі, просто неймовірно, щоб гільдія не врятувала свого члена від розорення, особливо, якщо до цього його довів єврей. У людей середньовіччя були инші трагедії та гріхи. Часом вони спалювали і піддавали тортурам одні одних. Та ідея людини, у якої немає найменшої надії, людини, яка повзе назустріч смерті, мов хробак, тому що ніхто про неї не піклується, — це зовсім не середньовічний образ свідомости. Це продукт нашого економічного навчання та прогресу. Єврей не міг бути васалом феодала. У них була особливий стан «слуг короля». Окрім цього, єврея не могли спалити через його віру.