— Парадоксів стає все більше, — завважив Тарент, — та ви ж не заперечуватимете, що у середньовіччі євреїв переслідували за їхню віру?
— Правильніше було б сказати, — відповів отець Бравн, — що у середні віки євреї були єдиними, кого не переслідували через їхню віру. Якщо хтось захотів би висміяти середньовіччя, то непоганою ілюстрацією була б розповідь про бідолашного християнина, якого могли живцем спалити на багатті через якісь невеликі помилки стосовно «homoousion», а в цей же час єврей міг спокійно йти вулицею і відкрито богохулити, ображаючи Христа і Богородицю. Ця легенда не походила зі середньовіччя. Це навіть не легенда про середньовіччя. Її вигадав хтось, хто отримував свої знаття з газет та романів, до того ж він вигадав усе це нашвидкуруч.
Слухачі отця Бравна видавалися дещо збентеженими цим історичним екскурсом, і ніяк не могли зрозуміти, чому священик розповідає про ці деталі. Та Тарент, професія якого зобов’язувала розплутувати різноманітні загадки, раптом занепокоївся. Його бородате підборіддя ще більше подалося вперед, а серйозні очі свідчили про неабияке здивування.
— Хм, — сказав він. — Як все просто і швидко!
— Можливо, я дещо перебільшив, — зізнався отець Бравн, — правильніше було б сказати, що він вигадав цю історію швидко і не так ретельно порівняно з рештою злочину. Таємничий злочинець не передбачив, що деталі середньовічної легенди можуть викликати у когось якісь підозри. І, зрештою, він мав рацію, як і в решті своїх розрахунків.
— Які розрахунки? Хто мав рацію? — нетерпляче запитала леді Діяна. — Про кого ви говорите? Ви вважаєте, що ми мало пережили? Невже ви хочете, щоб ми перелякалися через ваші «він» і «його»?
— Я кажу про вбивцю, — відповів отець Бравн.
— Про якого вбивцю? — різко перепитала леді Діяна. — Ви хочете сказати, що професора хтось убив?
— Проте, — приглушеним голосом промовив Тарент, — ми не можемо говорити «убив», тому що професор не помер.
— Убивця вбив иншу людину, не професора, — сумно промовив отець Бравн.
— Кого ж, дозвольте запитати? — допитувався співрозмовник.
— Він убив преподобного Джона Волтерса, пароха Дулхема, — чітко відповів отець Бравн. — Йому потрібно було вбити лише цих двох, тому що вони володіли рідкісною старовинною реліквією. Вбивця — свого роду маніяк, зациклений на тому, щоб отримати те, чого прагне.
— Усе це звучить дуже дивно, — пробурмотів Тарент. — Ми не можемо з упевненістю сказати, що парох мертвий, бо не бачили його труп.
— Та ні, бачили, — заперечив отець Бравн.
Запанувала тиша, раптова, як удар гонга. У цій тиші в підсвідомості леді Діяни, завжди активній, блиснула здогадка, і рудоволоса леді ледь не зойкнула.
— Так-так, саме це ви і бачили, — пояснив священик. — Ви бачили тіло. Ви не бачили його живим, та, поза сумнівом, ви бачили його тіло. Ви уважно роздивлялися його при світлі чотирьох великих свічок. Воно не плавало у морі, а лежало нерухомо, як і належить князеві Церкви, у гробниці, зробленій ще до часів хрестових походів.
— Словом, — сказав Тарент, — ви хочете сказати, що забальзамоване тіло у гробниці насправді є тілом вбитого?
Отець Бравн якусь мить помовчав, а потім почав пояснювати байдужим тоном:
— Перше, що мене зацікавило, це хрест, а точніше те, на чому він тримався. Зрозуміло, що більшість з вас бачили лише кілька намистин, адже все це стосується, так би мовити, моєї сфери, а не вашої. Отож, ви помітили, що він розташований біля підборіддя, немов коротке намисто. Однак намистини, які ви бачили, були розташовані по-особливому, спочатку одна, потім невеличкий проміжок, потім три, знову проміжок, знову одна і так далі. Я відразу ж зрозумів, що це вервиця з хрестом. Однак у вервиці є п’ятдесят намистинок, і ще кілька додаткових. І я відразу ж задумався, а де ж решта. Тоді я не розгадав цієї загадки, лише пізніше зрозумів, де схована решта. Мотузка була обвита довкола дерев’яних брусів, які підтримували кришку гробу. Коли бідолашний професор Смейл різко потягнув хрест, то бруси змістилися, і важезна кам’яна кришка вдарила його по голові.