— Оце так! — сказав Тарент. — Клянуся святим Юрієм, що якась доля істини у цьому є. Дивовижна історія!
— Коли я це зрозумів, — вів далі отець Бравн, — то зміг більш-менш відтворити решту. Насамперед пригадаймо, що жодних авторитетних публікацій у солідній пресі на цю тему не було, лише короткі замітки про те, що ведуться розкопки. Бідолашний отець Волтере був чесним колекціонером старовинних речей. Він відкрив гробницю лише для того, щоб перевірити, чи тіло справді забальзамоване. Усе решта — звичайні чутки, які доволі часто перебільшують справжні відкриття. Насправді ж він лише встановив, що тіло не було забальзамоване, воно давно зотліло. Та коли він працював у підземній каплиці, при світлі однієї свічки, то в якийсь момент біля нього з’явилася ще одна тінь, крім його власної.
— Ах! Я зрозуміла! Ви хочете сказати, що ми бачили вбивцю, говорили і жартували з ним, дозволили йому розповісти романтичну легенду і спокійно втекти, — відізвалася леді Діяна.
— Так, свій маскарадний костюм він залишив на скелі, — продовжував отець Бравн. — Усе дуже просто. Цей чоловік випередив професора дорогою до церкви, можливо, саме тоді, коли професор розмовляв з понурим журналістом. Він напав на старого священика біля порожнього гробу і вбив його. Потім він переодягнувся в одяг вбитого, тіло вдягнув у мантію, яку знайшов у гробниці, і поклав його туди. Потім обв’язав вервицею дерев’яні бруси, які підпирали кришку. Таким чином він спорудив пастку для наступної жертви, після цього вийшов назовні і люб’язно привітався з нами, як і годиться доброчесному парохові.
— Це було доволі ризиковано, — сказав Тарент. — Хтось міг бути знайомим з преподобним Волтерсом.
— Мені також здається, що злочинець був безумцем, — погодився отець Бравн, — та доведеться визнати, його ризик був виправданий і йому вдалося втекти.
— Так, він просто щасливчик, — пробурмотів Тарент. — І хто ж цей диявол?
— Як ви вже помітили, йому неабияк пощастило, і це стосується не лише втечі. І ми навряд чи коли-небудь дізнаємося, хто він.
Отець Бравн спохмурнів і продовжував далі:
— Він переслідував професора впродовж багатьох років, і про одне він чудово подбав — про те, щоб таємниця його особи назавжди залишилася нерозкритою. Зрештою, коли бідолашний професор одужає, а я сподіваюся, що він таки одужає, то цілком можливо, що ми ще почуємо про цю людину.
— І що ж зробить професор? — запитала леді Діяна.
— Думаю, перше, що він зробить, пустить по його слідах детективів. Я теж не проти взяти участь у цій справі, — підхопив Тарент.
— Мені здається, — сказав отець Бравн, раптом посміхаючись після довгої задуми, — я знаю, що професорові треба зробити насамперед.
— І що ж? — нетерпляче запитала леді Діяна.
— Він повинен попросити у вас усіх пробачення, — відповів отець Бравн.
Однак, коли невдовзі отець Бравн сидів біля ліжка професора Смейла, то говорив зовсім не про це. Точніше, говорив професор, який уже прийняв ліки і почувався дещо краще. Отець Бравн мав надзвичайний дар — своїм мовчанням він умів викликати у співрозмовника довіру. Саме завдяки цьому талантові професор Смейл зміг розповісти священикові про те, про що взагалі важко говорити, наприклад, про хворобливі видіння і кошмари, які характерні для одужування після такого випадку.
Коли після важкої травми голови у хворого відновлюється свідомість, то вона часто здатна породжувати дивні образи; а коли голова така розумна та неординарна, як голова професора Смейла, то спотворення свідомости також бувають неординарними. Його видіння були такими ж оригінальними і грандіозними, як і те величне мистецтво, яким він захоплювався. Йому ввижалися святі з трикутними та квадратними ореолами, темні лики в обрамленні золотих німбів; двоголові орли і бородаті чоловіки у високих капелюхах і з жіночим волоссям. Та, як він признався отцю Бравну, частіше у нього виникав набагато простіший образ. Тоді візантійські образи слабшали; золото, на тлі якого вони з’являлися, темніло, і не залишалося нічого, крім темної і голої стіни, на якій світилося зображення риби, намальованої ніби пальцем з допомогою фосфоресцентної рідини справжніх глибоководних риб. Бо це був той символ, який він побачив, коли підняв очі і за поворотом підземного лабіринту вперше почув голос свого ворога.
— Здається, тепер я врешті зрозумів значення цього символу і цього голосу, — сказав професор. — Я зрозумів те, чого раніше мені не вдавалося зрозуміти. Чи варто мені хвилюватися, якщо серед мільйонів нормальних людей знайшовся один маніяк, який вихваляється, що переслідуватиме мене і навіть вб’є? Того, хто намалював цей давній символ на стіні катакомб, переслідували набагато гірше. Його вважали божевільним, ціле суспільство об’єдналося, щоб його вбити, а не врятувати. Я непокоївся, роздумував і метушився, намагаючись зрозуміти, хто ж він — мій переслідувач. Тарент? Леонард Сміт? Хтось инший? А що, коли всі разом? Усі пасажири корабля, всі пасажири поїзда, всі мешканці села? Припустімо, мені відомо, що всі вони — мої потенційні вбивці. Я мав право жахнутися лише від однієї думки, що там, у підземеллі, є людина, яка може мене вбити.