Тоді він швидко зійшов сходинками вниз і обійшов будинок, сподіваючись знайти инший вхід. Коли священик знайшов бічні двері, то постукав, чекаючи відповіді. Потім він натиснув на клямку, переконався, що двері зачинені на ключ чи засувку, і пішов вздовж стіни, подумки прораховуючи всі можливі варіянти й обдумуючи, чи ексцентричний містер Елмер часом не забарикадувався у глибині будинку так ретельно, що тепер навіть не чує стукоту. А може, він саме зараз споруджує барикади, думаючи, що це стукає мстивий Стрейк.
Також цілком можливо, що коли слуги залишали будинок, то відчинили лише одні двері, а господар їх зачинив. Та, мабуть, вони не надто турбувалися про заходи безпеки, коли залишали цей дім. Отець Бравн продовжував обходити будинок. Через декілька хвилин він повернувся до того місця, звідки й почав свої пошуки. І саме тут він побачив те, що шукав. Засклені двері однієї з кімнат ззовні заросли плющем, вони були нещільно зачинені, напевно, про них просто забули. Зробивши крок, отець Бравн опинився у кімнаті, обставленій комфортно, але дещо старомодно. У цій кімнаті були сходи нагору, з иншого боку були ще одні двері у сусідню кімнату, а ще инші двері з червоним склом, якраз навпроти вікон і гостя, були зразком пережитку і багатства. Праворуч на круглому столику стояло щось на кшталт акваріума, велика скляна чаша з зеленавою водою, в якій плавали золоті рибки, а навпроти — пальма з великими чудернацькими листками. Усе було таке запилюжене, таке вікторіянське, що телефон у глибині кімнати здавався чимось щонайменше недоречним.
— Хто тут? — почувся різкий голос з-за дверей з червоним склом. У голосі відчувалася тривога на недовіра.
— Чи я міг би побачити містера Елмера? — ніби вибачаючись, запитав отець Бравн.
Двері відчинилися, і до кімнати зайшов чоловік у синьо-зеленому домашньому халаті. У нього було розтріпане, скуйовджене волосся, ніби він щойно прокинувся і встав з ліжка, а от його очі вже прокинулися, і погляд був живим, навіть стурбованим. Отець Бравн знав, що такі суперечності притаманні людям, які живуть у постійному страху. У чоловіка був тонкий, орлиний профіль, та насамперед вражав неохайний, і навіть якийсь дикий вигляд його темної бороди.
— Я — містер Елмер, — сказав він, — та відвідувачів уже давно не чекаю.
Щось у неспокійних очах цього чоловіка спонукало отця Бравна перейти відразу до суті справи. Якщо у господаря справді манія переслідування, то він не образиться.
— Я намагаюся з’ясувати, — м’яко сказав отець Бравн, — чи ви справді більше не чекаєте відвідувачів?
— Ви маєте рацію, — цілком спокійно погодився господар. — Одного відвідувача я таки чекаю. Цілком можливо, що він буде останнім.
— Сподіваюся, ні, — відповів отець Бравн. — У кожному разі, я тішуся, що не дуже подібний на нього.
Пан Елмер здригнувся від злобного сміху.
— Ви зовсім не подібні, — сказав він.
— Містере Елмер, — перейшов до справи отець Бравн, — вибачте мені мою сміливість, та один з моїх знайомих повідомив мене про ваші труднощі і попросив з’ясувати, чи я міг би вам чимось допомогти. Правду кажучи, у мене є деякий досвід у таких справах.
— Немає і не було справ, подібних на цю, — заперечив містер Елмер.
— Ви хочете сказати, — сказав священик, — що трагедії, які трапилися у вашій родині, не були випадковими?
— Так, і ці вбивства не є звичайні, — відповів містер Елмер. — Людина, яка довела моїх братів до смерти, — це породження пекла, і його сила теж походить звідти.
— Кожне зло має одне і те ж походження, — серйозно сказав отець Бравн, — а звідки вам відомо, що це не звичайні вбивства?
Елмер відповів жестом, запрошуючи гостя сісти, а сам поволі вмостився в иншому кріслі і руками обхопив коліна. Коли він підняв очі, то в них з’явився м’який і задумливий вираз, а голос звучав уже приязно і впевнено.
— Зрозумійте, — почав він, — я зовсім не хочу, щоб ви вважали мене нерозумною людиною. Я дійшов до цих висновків саме завдяки розуму. Я прочитав чимало книжок, адже лише я успадкував від батька знання, і ще його бібліотеку. Але те, про що хочу вам розповісти, я не вичитав у книжках, я побачив на власні очі.
Отець Бравн кивнув, і його співрозмовник продовжував, підбираючи потрібні слова.