— Усе залежить від того, що ви розумієте під білою магією.
— Магію срібла, — таємничим шепотом відповів містер Елмер. — Знаєте, що я так називаю? Зачекайте хвилинку…
Він навстіж відчинив двері з червоним склом і вийшов. Будинок не був таким великим, як це спочатку видалося отцеві Бравну, за цими дверима була не внутрішня кімната, а коридор, в кінці якого виднілися двері в сад. З одного боку коридору були ще одні двері. «Напевно, це вхід до спальні господаря, — подумав отець Бравн, — звідти він і вийшов у домашньому халаті». Далі у коридорі не було нічого, крім старого вішака, на якому висіли різні капелюхи, плащі, накидки. Зате з протилежного боку коридору стояв дубовий буфет, оздоблений старовинним сріблом, а над ним висіла старовинна зброя. Біля цього буфету зупинився містер Елмер, дивлячись на чудернацький пістолет з розширеним дулом.
Двері в кінці коридору були ледь привідчинені, у щілині виднілася смужка світла. Отець Бравн дуже швидко і безпомилково відчував те, що відбувається у природі. Він відразу зрозумів, чому ця смужка світла така яскрава. Сталося саме те, що він передбачав, коли підходив до цього будинку. Священик пробіг повз здивованого господаря і відчинив двері. Сліпуча білизна вразила його. Всі схили пагорбів були покриті сліпучо-білим снігом, в якому було щось невинне і древнє.
— А ось вам і біла магія! — бадьоро вигукнув отець Бравн. — І срібна магія також…
Білі відблиски падали на сріблисту сталь старовинної зброї, і срібно-вогняним ореолом оточувало скуйовджену голову Елмера. Його обличчя залишалося в тіні, в руці він тримав чудернацький пістолет.
— Знаєте, чому я вибрав саме цей мушкет? — запитав він. — Та тому, що його можна заряджати ось такими кулями!
Він вийняв з шухляди буфету маленьку ложечку з постаттю апостола замість руків’я і з зусиллям відламав цю мініятурну постать.
— Повернімося до кімнати, — сказав він.
— Ви колись читали про смерть Данді? — запитав він, коли вони з отцем Бравном знову сіли. — Пригадуєте, що сказано про Грехема з Клавергавза, який переслідував пресвітеріян у Шотландії: він скакав на чорному коні, який не боявся жодної безодні. Його могла вразити лише срібна куля, тому що він продав свою душу дияволу! З вами приємно мати справу, ви ж знаєте досить, щоб вірити в диявола.
— О так! — погодився отець Бравн. — В диявола я вірю. Я от в Денді не вірю. Я маю на увазі Денді з пресвітеріянської легенди, з його жахливим конем. Джон Грехем був звичайним солдатом у сімнадцятому столітті. Якщо він когось і переслідував, то хіба тому, що він був драгуном, а не драконом. Судячи з мого досвіду, душу дияволу продають зовсім не такі от браві вояки. Ті його поклонники, яких мені довелося знати, були зовсім иншими людьми. Я не хочу називати імен, які могли б вас збентежити. Та я згадаю лише про сучасника Денді. Чи ви чули щось про чоловіка на ім’я Делрімпл зі Стейра?
— Ні, — похмуро відповів Арнольд Елмер.
— У кожному разі ви, напевно, чули про те, що він зробив, — продовжував отець Бравн. — Це було набагато гірше, ніж те, що зробив Денді. Він влаштував різанину у Ґленков. Це була освічена людна, державний діяч, талановитий юрист, а водночас тихий чоловік з розумним і витонченим обличчям. Ось такі люди і продають душу дияволу.
Елмер зірвався з крісла і з ентузіязмом погодився:
— Саме так, ви таки маєте рацію! — вигукнув він. — Розумне і витончене обличчя! У Джона Стрейка саме таке обличчя.
Елмер знову вийшов у середні двері, і зачинив їх за собою.
«Напевно, він пішов до себе в спальню, або ж до буфету», — подумав отець Бравн.
Священик залишився сидіти у кріслі і неуважно дивився на килим, на якому було помітне червоне мерехтіння, воно проникало сюди через скляні двері. На якийсь момент мерехтіння робилося яскраво-рубіновим, потім знову тьмяніло, ніби сонце то виглядало з-за хмари, то знову ховалося. У кімнаті ніщо не рухалося, крім рибок у зеленому акваріумі, які плавали туди-сюди. Отець Бравн напружено думав.
Через хвилину він підвівся і тихо підійшов до телефону, який стояв у глибині кімнати за шторою, і викликав доктора Бойна. «Я хотів би дещо повідомити стосовно справи Елмера, — тихо промовив священик. — Це справді дивна історія. Гадаю, вам варто негайно прислати сюди п’ять-шість полісменів, щоб вони оточили будинок».