Потім отець Бравн повернувся на своє місце, сів і продовжував роздивлятися темний килим, на якому знову з’являлися і зникали червонуваті відблиски. Це світло навело священика на роздуми про початок нового дня, коли світло от-от зароджується, і про таємницю, яка то привідкривається, то знову закривається, ніби двері або вікно.
З-за зачинених дверей почувся нелюдський крик, і майже одночасно пролунав постріл. Ще не стихла луна від пострілу, а двері вже відчинилися навстіж, і до кімнати зайшов Арнольд Елмер з пістолетом у руці та у розірваному халаті. Він тремтів усім тілом і заходився від неприродного реготу.
— Слава білій магії! — кричав він. — Слава срібній кулі! Породження пекла помилилося у своїх розрахунках, і мені вдалося відімстити за братів!
І з цими словами він упав у крісло, а пістолет висковзнув у нього з руки на підлогу. Отець Бравн кинувся у коридор. Він ухопився за клямку дверей, які вели у спальню, так, ніби хотів увійти, потім він нагнувся, щось роздивляючись, підбіг до зовнішніх дверей і відчинив їх навстіж.
На снігу щось чорніло, щось подібне на велетенського кажана. Та досить було ще одного погляду, аби зрозуміти, що це лежить людина. Лежить навзнак, у чорному капелюсі з широкими крисами, які носять латиноамериканці, у широченному чорному плащі, який випадково ліг так, що його поли, а може, це були рукави, розтягнулися на всю довжину і нагадували величезні крила. Рук не було видно, та отцеві, здається, вдалося визначити положення однієї руки, біля неї лежала якась зброя. Це все дуже нагадувало якийсь герб: чорний орел на білому фоні. Та коли отець Бравн обійшов довкола тіла і зазирнув під капелюх, то краєм ока роздивився обличчя, таке, про яке недавно згадав господар дому. Це було витончене, строге і розумне обличчя Джона Стрейка.
— Ну що тут сказати, — пробурмотів отець Бравн, — він подібний на величезного вампіра, який упав додолу, ніби птах.
— А як йому ще з’явитися? — почувся голос біля дверей. Священик оглянувся і побачив Елмера, він стояв на порозі.
— Він міг прийти, — ухильно відповів отець Бравн.
Елмер жестом показав на засніжений сад.
— Погляньте на сніг! — сказав він глухим, тремтячим голосом. — Сніг білий, ви щойно самі назвали його білою магією. На ньому немає жодних слідів, жодних плям, лише оця огидна чорна ляпа. На милі довкола немає жодних слідів, які вели б до будинку, якщо не зважати на ваші.
Елмер зосереджено і уважно подивився на низенького священика і додав:
— Я скажу вам ще дещо. Плащ, в якому він лежить, надто довгий, щоб у ньому ходити, він волочився б за ним. Витягніть плащ вздовж тіла, і ви у цьому переконаєтеся.
— Що між вами трапилося? — різко запитав отець Бравн.
— Все сталося так швидко, що навіть важко описати, — відповів Елмер. — Я виглянув у двері, потім хотів зачинити їх, і мене ніби закрутило у вихорі. Я вистрілив, не дивлячись, а потім побачив те, що ви бачите. Але я переконаний, що якби мушкет не був заряджений срібного кулею, то все могло б закінчитися цілком инакше.
— До речі, — зауважив священик, — ми залишимо його лежати на снігу, чи ви перенесете його у дім? Напевно, це ваша спальня он там?
— Ні-ні, — з поспіхом відповів Елмер, — нехай лежить так, поки не приїде поліція. З мене досить усього цього! Що б там не діялося, треба щось випити. А потім, як захочуть, можуть мене навіть повісити.
Елмер повернувся до будинку, впав у крісло, яке стояло між пальмою та акваріумом, при цьому ледь не перекинув його. Карафку з бренді він знайшов лише тоді, коли добряче обнишпорив увесь буфет. Він і раніше не видавався акуратним, але тепер його неуважність перейшла будь-які межі. Він урешті налив собі бренді, зробив добрячий ковток, і почав збуджено говорити, так, ніби за всяку ціну хотів порушити мовчанку.
— Отче, і ви ще сумніваєтеся, хоча й бачили все власними очами. Повірте мені, боротьба роду Стрейк з родом Емерів набагато серйозніша, ніж вам видається! От вам аж ніяк не личить бути Томою Невіруючим. Ви ж повинні захищати все те, що оті дурні називають забобонами. Так-так, у розповідях про талісмани, приворотне зілля, срібні кулі щось таки є! Що ви, католик, скажете на все це?
— Я скажу, що я — агностик, — посміхаючись, відповів отець Бравн.
— Нісенітниці! — нетерпляче вигукнув Елмер. — Ви ж зобов’язані вірити в різні дива.
— Так, в деякі дива я справді вірю, — погодився священик. — Саме тому я й не вірю в инші.