Напевно, бідолаха Арнольд Елмер і жив, і спав нагорі. Він навіщось зійшов на перший поверх і в кінці коридору побачив свого ворога, високого бородатого чоловіка у широкополому капелюсі і чорному плащі. Напевно, це було останнє, що йому вдалося побачити. Стрейк кинувся на нього, і потім або задушив, або заколов — про це нам розповість поліція. І ось, коли Стрейк стояв між вішаком та буфетом і переможно дивився на тіло свого останнього ворога, він раптом почув чиїсь кроки. Це я зайшов через засклені двері.
І тут він влаштував справжній маскарад. Стрейк не лише перевдягнувся, він ще й вигадав казку, таку собі, знаєте, імпровізовану романтичну історію. Так ось, він зняв чорний капелюх і плащ, одягнув халат мертвого Арнольда. А потім… А потім він зробив жахливе — він підвісив тіло, немов пальто, на вішак, прикрив його своїм плащем, і одягнув на тіло свій капелюх. У такому вузькому коридорі не було иншого способу, щоб сховати тіло, і він ним скористався. Я ж сам пройшов повз вішак і нічого не помітив. Мабуть, я ще довго це пам’ятатиму.
Можливо, цього було б досить, та Стрейк боявся, що в будь-яку мить я можу помітити тіло. А тіло, отак підвішене на вішаку, вимагало б, так би мовити, пояснень. Ось він і вирішив зробити зухвалий крок — самому все пояснити.
У його дивакуватому і винахідливому розумі зародилася думка помінятися ролями з померлим. Він вирішив вдавати Арнольда Елмера, а вбитого — видати за Джона Стрейка. Ця ситуація не могла не подіяти на його багату уяву. Це все було подібне на маскарад, на якому двоє ворогів помінялися ролями, такий собі танок смерти, бо ж один з акторів був уже мертвий. Напевно, він усе це в загальних рисах собі вже уявляв, і, підозрюю, ще й посміхався при цьому.
Отець Бравн замислився, і лише його сірі очі приковували на себе увагу, бо вій не кліпав, як завжди. Розмову він продовжив так само серйозно і просто:
— Усе походить від Бога: й уява, і розум. Самі по собі вони добрі, і про це не можна забувати, навіть якщо вони викривляються. У цього чоловіка був талант, благородний талант — він умів вигадувати і розповідати. Він міг би стати великим романістом, та, на жаль, лише обманював людей, перекручуючи факти. Почалося з того, що він дурив старого Елмера, вигадуючи для себе щоразу нові виправдання і розповідаючи бідоласі різні побрехеньки. Цілком можливо, що спочатку в цьому було велика доля дитячости. Ви ж знаєте, що дитина може цілком щиро розповідати, що бачила короля Англії чи короля ельфів. Цей недолік привився у молодого Стрейка, а звідси взяли початок й инші вади, і все через гординю. Він став щораз більше гордитися своїм вмінням швидко вигадувати небилиці, хитромудро і ретельно розвивати сюжет. Ось чому молоді Елмери вважали, що він зачарував їхнього батька. Саме так оповідач зачарував тирана у «Тисячі й одній ночі». І ось цей чоловік прожив своє життя, пишаючись тим, що він — поет, лиш тільки сповнений він був неправдивої і зухвалої сміливости великих брехунів. І коли він ризикував життям, як от сьогодні, то це лише додавало його небилицям витончености.
Та я впевнений, що в цій історії фантазія забавляла його більше, аніж конспірація. Він спробував розповісти те, що трапилося насправді, лише навпаки — ніби мертвий був живий, а живий — мертвим. Спочатку він одягнувся у халат Елмера, потім спробував «приміряти» його тіло і душу. Він дивився на тіло Елмера так, ніби це його власний труп лежав на снігу. Потім він вирішив надати тілу вигляд чорного птаха, який полює за своєю жертвою. Для цього Стрейк одягнув тіло у свій чорний одяг, намагаючись створити похмуру казку про містичну птаху, яку можна вбити лише з допомогою срібної кулі. Щоправда, я не знаю, що його навело на думку про білу магію і білий метал, який згубно впливає на чарівників. Може, перший сніг, а може, блиск срібла, яким був інкрустований буфет. Та хай там як, він, немов поет, миттєво вхопився за неї і блискавично впорався із завданням: кинув тіло Елмера, якого видав за Стрейка, на сніг, а мені розповів містичну казку. Цей фантазер доволі переконливо розповідав про крилатого орла з кігтями смерти, про гарпії, які ширяють над землею. Йому ж треба було якось пояснити, чому на снігу немає жодних слідів. До речі, одна його вигадка викликала у мене щирий подив і захоплення. Він примудрився обернути на свою користь те, що найбільше свідчило проти нього. Стрейк звернув мою увагу на те, що плащ на вбитому надто великий, отож він не ходив по землі, як нормальні люди. Та при цьому він надто уважно дивився на мене, і я мимоволі подумав, що він блефує.