Щойно таємне стало явним, щойно, немов з допомогою льодяного леза, правда очистилася від брехні. І те, що залишилося, було схоже на коштовний камінь у серці величезного айсберга. Отцю Бравну не до кінця вдалося збагнути стан власної душі, коли він, занурюючись у холодні сутінки, насолоджувався чистим і п’янким повітрям морозяної ночі. Лише десь у глибині душі залишилися обривки спогадів про хворобливу уяву містера Стрейка. Та вони стиралися, зникали, так само, як сліди, що замітає сніг. Докладаючи зусиль, аби пройти засніженою дорогою, отець Бравн бурмотів: «І все ж він має рацію: біла магія таки є, тільки він її не там шукав».
Фатум родини Дарнвей
Двоє художників-пейзажистів стояли і дивилися на морський пейзаж, він вражав обох, хоча кожен з художників сприймав його по-своєму. Одному з них, художникові з Лондона, який саме здобував славу, пейзаж видавався чужим і дивним. Инший був місцевим живописцем, хоч його популярність давно вийшла поза межі тутешніх околиць, давно знав цей пейзаж, і, цілком можливо, саме тому він також дивувався.
Якщо говорити про загальні обриси та настрій, а саме це цікавило обох художників, то вони бачили смугу піску, а над нею смугу неба, яке забарвлювало все у похмурі тони: мертвої зелені, бронзовий, тьмяно-коричневий, який, зрештою, в цих сутінках видавався таємничішим, аніж золото. Усі ці горизонтальні лінії порушувалися лише в одному місці: у піщаний берег ніби врізалася одна-єдина будівля, вона була розташована так близько до моря, що тороки трави і очерету майже зливалася зі смугою водоростей, що плавали у воді. Цей будинок мав одну особливість: у його верхній, напівзруйнованій частині виднілися широкі вікна, і вона була подібна на чорний кістяк, що вимальовується на вечірньому небі, а на нижньому поверсі майже всі вікна були закладені цеглою, і їхні обриси були ледь помітні у вечірніх сутінках. Лише одне вікно залишалося справжнім вікном і, о диво, в ньому навіть блистіло світло.
— І хто може жити в цих руїнах? — вигукнув лондонець, кремезний чоловік, богемної зовнішности, з рудуватою борідкою, яка додавала йому років. В Челсі його знали як Гарі Пейн.
— Гадаєте, там можуть бути примари? — запитав у відповідь його друг Мартін Вуд. — Так-так, люди, що там живуть, справді подібні на примар.
Можливо, це парадокс, та художник з Лондона був більше простодушним і безпосереднім, він навіть чимось нагадував пастора, а от місцевий митець робив враження людини радше проникливої і досвідченої, він дивився на свого товариша з поблажливою посмішкою. І справді, чорний костюм та квадратне, чисто поголене обличчя додавали йому солідности.
— Це, звичайно ж, лише знак часу, — продовжував він, — або, точніше, знамення завершення давнього часу і давніх династій. У цьому домі живуть останні нащадки славетного роду Дарнвеїв, та в наш час мало таких бідняків, як вони. Вони навіть не спроможні довести до ладу верхній поверх, і тому їм доводиться жити у кімнатах внизу, ніби кажанам і совам. А в них же є родинні портрети ще з часів війни Червоної і Білої троянди, і деякі з них навіть можна назвати зразками англійського живопису. Я знаю про це, тому що мене просили взятися за реставрацію цих картин. Там є один портрет, один із ранніх, він такий виразний, що дивишся — й аж мурашки по шкірі.
— У мене мурашки на шкірі з’являються, як я лише гляну на цей будинок, — промовив Пейн.
— Правду кажучи, у мене теж, — відізвався його друг.
Тишу раптом порушив ледь чутний шелест в очереті, і коли темна тінь, ніби зляканий птах, швидко шугнула вздовж берега, обидва художники мимоволі здригнулися. Але біля них з’явився лише чоловік з чорним портфелем. У нього було худюще обличчя землистого кольору, а суворі очі уважно дивилися на незнайомця з Лондона.
— А! Це наш лікар Барнет, — полегшено повідомив Вуд. — Доброго вечора, лікарю! Ви у замок? Сподіваюся, ніхто не захворів?
— У такому місці, як це, завжди всі хворі, — пробурмотів доктор. — Часом набагато серйозніше, аніж їм видається. Тут навіть повітря задушливе і хвороботворне. Не заздрю я цьому молодику з Австралії.