— А хто це — молодик з Австралії? — дещо неуважно запитав Пейн.
— Хто? — пирхнув доктор. — Хіба ваш друг вам нічого не розповів? До речі, він повинен приїхати саме сьогодні. Це справжня мелодрама у старомодному стилі — спадкоємець повертається з віддалених колоній у свій зруйнований родинний замок. Усе діється за родинним договором, згідно з яким він повинен одружитися з дівчиною, що чекає на нього у вежі, обвитій плющем. От архаїка, хіба ні? Зрештою, часом у житті так буває. У нього навіть є трохи грошенят — і це єдиний світлий момент у цій історії.
— А що про нього думає міс Дарнвей у своїй вежі, обвитій плющем? — сухо запитав Мартін Вуд.
— Те ж саме, що й про решту, — відповів доктор. — У цих занедбаних руїнах, лігві марновірства, вони не думають, лише мріють і уповають на долю. Напевно, вона погоджується і з родинним договором, і з тим, що чоловік, який щойно повернувся з далеких колоній, — це ще один із виявів фатуму, що навис над родиною Дарнвеїв. Правду кажучи, мені видається, що навіть якщо цей молодик виявиться однооким горбатим негром, і на додачу вбивцею, то вона сприйме це як додатковий штрих, що доповнює ці похмурі декорації.
— Вам не здається, що коли мій лондонський друг отак слухатиме вас, то у нього складеться не надто хороше враження про наших знайомих, — засміявся Вуд. — А я хотів його познайомити з ними. Художнику просто гріх не подивитися на родинні портрети Дарнвеїв. Та якщо, як ви кажете, австралійське вторгнення у самісінькому розпалі, то нам, певно, доведеться відкласти цей візит.
— Ні-ні, що ви! Заради Бога, відвідайте їх! — заперечив доктор Барнет, і в його голосі врешті забриніли теплі нотки. — Все, що бодай якось може скрасити їхнє самотнє життя, полегшить моє завдання. Це дуже добре, що врешті з’явився цей кузен з далеких колоній, та його одного буде замало, щоб якось оживити тутешню похмуру атмосферу. Гадаю, чим більше відвідувачів, тим краще. Ходімо зі мною, я вас познайомлю.
Коли чоловіки підійшли ближче до будинку, то побачили, що він стоїть ніби на острові, з усіх боків його оточував глибокий рів, заповнений водою. Перейшовши міст, вони опинилися на доволі широкій кам’яній платформі, де крізь великі тріщини пробивалися стебла бур’янів. У сіруватому світлі сутінків все це видавалося голим і похмурим. Раніше Пейн ніколи не повірив би, що такий малий шматок простору може уповні передати дух запустіння. Кам’яна платформа була своєрідним порогом біля вхідних дверей, які містилися під низькою аркою часів Тудорів, вони були відчинені навстіж, немов вхід у печеру.
Доктор жваво і дещо безцеремонно провів гостей в дім, і тут на Пейна чекало ще одне потрясіння. Він чомусь очікував, що доведеться іти вузькими гвинтовими сходами у якусь напівзруйновану вежу, а виявилося, що перші ж сходинки вели кудись униз, а не вгору. Гості минули кілька великих похмурих кімнат, і якби не темні портрети на стінах і не запилюжені книжкові полиці, то їм видавалося б, що вони потрапили у середньовічні підземні темниці. Де-не-де стояли свічки, і їх полум’я вихоплювало з темряви випадкові деталі інтер’єру, який колись був вишуканим. Та Пейна пригнічувало не лише похмуре штучне освітлення, а й відблиски денного світла, які з’являлися тут і там невідомо звідки. Коли вони пройшли у кінець довгої зали, Пейн врешті помітив єдине вікно, низьке і овальне, такі вікна були дуже модними наприкінці XVII ст. Це вікно також було якимось дивним, через нього виднілося не небо, а лише його відображення — бліда смуга денного світла віддзеркалювалася у воді рову, під тінню стародавнього замку. Пейн відразу ж пригадав собі легенду про господиню замку, яка бачила світ лише у дзеркалі. А господиня цього замку бачила світ не лише у дзеркальному, а ще й у перевернутому відображенні.
— Таке враження, — тихо промовив Вуд, — що дім Дарнвеїв занепадає і в прямому, і в переносному значенні цього слова. Його ніби поволі засмоктує болото чи, може, пісок, ще трохи, і над його зеленим дахом зійдуться морські води.
Навіть відважний доктор Барнет дещо здригнувся, коли до них нечутно хтось підійшов. У кімнаті була така тиша, що спочатку вона видалася їм цілком порожньою. А насправді там було три особи — три похмурі нерухомі постаті, одягнені у чорне, вони чимось нагадували тіні. Коли одна з цих постатей підійшла до гостей, на неї впало скупе світло з вікна, і гостям вдалося роздивитися старече обличчя, таке ж біле, як і волосся, що його обрамляло. Це був старий Вейн, дворецький, який залишився у цьому домі замість батька після смерти ексцентричного дивака, останнього лорда Дарнвея. Якби у нього зовсім не було зубів, він міг би здатися цілком милим дідусем. Та у нього зберігся один-єдиний зуб, який було видно кожного разу, коли він починав говорити, а це надавало дідуганові зловісного вигляду. Він зустрів доктора та його супутників з вишуканою люб’язністю, а потім підвів їх до того місця, де сиділи двоє у чорному. Пейну здалося, що один з них цілком пасує до похмурої атмосфери старовинного замку, хоча б тому, що це був католицький священик. Він ніби вийшов з якоїсь схованки, де в давні часи переховувалися переслідувані католики. Уява Пейна запрацювала дуже швидко: ось цей чоловік у чорному нерозбірливо бурмоче молитви, перебирає вервицю, служить літургію або робить ще щось незрозуміле у цьому меланхолійному місці. А зараз він, напевно, намагався якось потішити свою молоду співрозмовницю, та навряд чи це йому вдалося. А взагалі, священик був особою непримітною, у нього було просте і невиразне обличчя. А ось обличчя його співрозмовниці не можна було назвати ані простим, ані невиразним. На фоні темного одягу, темного волосся і темного крісла воно вражало жахливою блідістю, а також живою красою. Пейн дивився на це обличчя, не відриваючи очей; ще багато-багато разів у житті йому судилося дивитися на це обличчя.