Вуд доброзичливо привітався зі своїми друзями, а після кількох загальних і люб’язних фраз перейшов до основної мети свого візиту, тобто огляду родинних портретів. Він вибачився за те, що прийшов у такий урочистий для родини день. Зрештою, було помітно, що присутні раді гостям. Тому він без зайвих церемоній провів Пейна через великий зал у бібліотеку, де висів портрет, який він хотів показати своєму другові не лише як звичайну картину, а як своєрідну загадку. Низенький священик задріботів за ними; ймовірно, він знався не лише на старовинних молитвах, а й на старовинних картинах.
— Я пишаюся, що знайшов цей портрет, — промовив Вуд. — Здається, це Гольбайн.[12] А якщо ні, то, певно, за часів Гольбайна жив ще який художник, який міг похвалитися таким ось талантом.
На портреті, виконаному у твердій, але живій та щирій манері того часу, був зображений чоловік у чорних шатах, обшитих хутром та золотом. У нього було важкувате, повне і бліде обличчя, а очі — уважні й пронизливі.
— Як шкода, що мистецтво не зупинилося, коли дійшло до цієї стадії! — вигукнув Вуд. — І навіщо воно розвивається далі? Хіба ви не бачите, що цей портрет ідеально реалістичний? Саме тому він видається нам таким живим. Ось погляньте на обличчя — як воно виділяється на темному фоні менш істотних деталей? А погляньте на ці очі! Вони… вони аж надто живі. Таємничі, кмітливі… вони ніби дивляться на нас через прорізи великої блідої маски.
— Однак у постаті відчувається певна напруженість, — відізвався Пейн. — На початку середньовіччя художникам, принаймні на півночі, було важкувато відобразити анатомічні особливості. Ось зверніть увагу на його ногу, тут добре видно, що пропорції порушені.
— А я б не був таким упевненим, — спокійно заперечив Вуд. — У ті часи, коли реалізмом ще не зловживали, художники писали свої картини набагато реалістичніше, аніж нам видається. Вони точно відображали ті деталі, які тепер видаються нам недопрацьованими. Ось, наприклад, ви можете сказати, що у цього чоловіка брови і очі намальовані не зовсім симетрично, правда ж? Та якби він зараз зайшов у цю кімнату, ви помітили б, що одна брова у нього справді дещо вище иншої, а ще — він накульгує на одну ногу. Я впевнений, що ця нога спеціяльно намальована трохи зігнутою.
— Та це просто якийсь диявол! — раптом вигукнув Пейн. — Перепрошую, вельмишановний отче, не при вас кажучи…
— Нічого-нічого, я вірю в диявола, — відповів священик і якось незрозуміло посміхнувся. — До речі, є легенда про те, що диявол також був кульгавим.
— Невже ви хочете сказати, що це сам диявол? Та хто ж тут зображений, до лиха?! — захвилювався Пейн.
— Це лорд Дарнвей, він жив у часи Генріха VII і короля Генріха VIII, — відповів його друг. — До речі, про нього також збереглися цікаві легенди. Напевно, з одною з них і пов’язаний напис на рамі. Детальніше про це можна довідатися із записок, які хтось залишив у старовинній книзі, я випадково знайшов її в бібліотеці. Це дуже цікава історія.
Пейн наблизився до портрета і нахилив голову набік, щоб прочитати старовинний напис на краю рами. По суті, це був чотиривірш, і якщо не звертати уваги на застарілий правопис, то виглядав він приблизно так:
12
Гольбайн Ганс — німецький художник, графік, один із головних представників північно-європейського Ренесансу, портретист короля Англії Генріха VIII.