— А насамперед, на вас, — різко відповів Вуд. — Та якщо вас це так цікавить, то я скажу, що про це думаю. Так ось, я думаю, що він просто боїться.
— Боїться, що міс Дарнвей відмовить йому? — запитав Пейн.
— Ні, боїться, що вона погодиться, — відповів Вуд. — Не дивіться так на мене! Я зовсім не хочу сказати, що він боїться міс Дарнвей. Він боїться картини.
— Картини? — перепитав Пейн.
— А точніше, прокляття, пов’язаного з картиною. Хіба ви не пам’ятаєте, що там написано на рамі про долю Дарнвеїв?
— Пам’ятаю, пам’ятаю. Але ж, погодьтеся, навіть це не можна пояснювати двояко. Спочатку ви говорите, що мені не варто на щось сподіватися, тому що існує давній родинний договір, а тепер ви хочете ствердити, що договір не можна виконати, тому що тяжіє родинне прокляття. Та якщо прокляття може знищити договір, то чому вона повинна почуватися зв’язаною ним? Якщо вони бояться одружитися, то це означає, що кожен з них може зробити вільний вибір, от і все. Чому я повинен зважати на їхні родинні договори більше, аніж вони? Щось я не можу вас зрозуміти.
— Тут усе дуже заплутано, я й сам нічого вже не розумію, — роздратовано відповів Вуд, і продовжував лагодити підрамник.
Та якось вранці новоприбулий спадкоємець порушив своє довге і невизначене мовчання. Він зробив це досить несподівано і прямолінійно, керуючись при цьому шляхетними намірами. Чоловік відкрито попросив поради, і не у когось одного, а у всіх відразу. Він звернувся відразу до всіх, ніби державний діяч, що звертається до своїх підлеглих, і, як зізнався сам, «відкрив карти». На щастя, міс Дарнвей не була присутня при цьому, і це неабияк утішило Пейна. Австралієць діяв чесно, йому видавалося цілком природно і доречно звернутися за допомогою до присутніх. Він скликав щось на кшталт родинної ради і відчайдушно «відкрив карти», адже останні тижні він безуспішно намагався вирішити складну проблему. Відтоді, як він сюди приїхав, пройшло небагато часу, та тіні замку, низькі вікна і похмурі коридори дивно змінили його, посиливши подібність до чоловіка на картині, думка про якого переслідувала всіх мешканців замку.
П’ятеро чоловіків сиділи за столом, і Пейн неуважно подумав про те, що єдині яскраві кольори в цій кімнаті — це його твідовий піджак і руде волосся, тому що священик і старий слуга були у чорному, а Вуд і Дарнвей завжди ходили у темно-сірих костюмах. Можливо, новоприбулий спадкоємець саме це мав на увазі, коли сказав, що Пейн — єдина жива людина у цьому домі. В цей момент Дарнвей різко повернувся у своєму кріслі й почав говорити. Пейн зрозумів, що йтиметься про найважливішу річ у світі.
— Чи у цьому всьому є бодай дещиця правди? — запитав австралієць. — Це питання я постійно собі ставлю, у мене в голові думки вже плутаються. Я ніколи не думав, що зможу думати про подібні справи, та все-таки я думаю про портрет, про загадковий напис, про збіг обставин чи… зрештою, називайте це, як вам завгодно, й у мене аж мурашки по шкірі бігають. Чи можна у все це вірити? Чи фатум родини Дарнвеїв справді існує, чи це просто проклятий збіг обставин? Я можу одружитися чи цим я лише накличу на себе і ще на одну особу щось темне, зловіще і небезпечне?
Його погляд блукав обличчями присутніх і зупинився на спокійному обличчі священика; здавалося, тепер він говорить лише до нього. Вдумливого Пейна обурило те, що особа, яка виступає проти марновірства, просить поради у служителя релігійних забобонів. Художник сидів поруч із Дарнвеєм і втрутився, перш ніж священик устиг відповісти.
— Цей збіг обставин справді дивовижний, — з вдаваною життєрадісністю промовив Пейн. — Та всі ми… — і тут він замовк, немовби його вдарила блискавка.
Почувши слова Пейна, Дарнвей різко повернув голову, його ліва брова припіднялася вгору, і на якусь мить всі побачили у ньому обличчя з портрета; зловісна подібність була така разюча, що всі присутні мимоволі здригнулися. У старого слуги вирвався з грудей приглушений стогін.
— Ні, це все марно, — хрипло промовив він. — Ми стикнулися з чимось дуже жахливим.
— Так, — погодився священик. — Ми справді стикнулися з чимось жахливим, з найжахливішим із того, що мені відомо, — з безглуздям.
— Що ви сказали? — перепитав Дарнвей, не зводячи очей зі священика.
— Я сказав — з безглуздям, — повторив священик. — До цих пір я не втручався, бо це мене не стосувалося. Я лише тимчасово виконую обов’язки місцевого пароха, і приходив до замку на запрошення міс Дарнвей. Та якщо вас цікавить моя думка, то я вам відповім. Жодного фатуму родини Дарнвеїв, звісно, немає, і ніщо не забороняє вам одружитися. Жодна людина не приречена скоїти навіть мізерний гріх, не згадуючи про такий важкий гріх, як вбивство чи самогубство. Ви не змушені діяти проти власного сумління лише тому, що ваше прізвище Дарнвей, ані проти мене, тому що моє прізвище Бравн. Фатум Бравнів, — з іронією додав священик, — або ні, краще звучатиме: зловісний фатум Бравнів.