— І як там Дарнвей? — дещо згодом запитав Пейн. — Ви ж недавно були у нього?
Священик потер рукою лоб.
— Зі мною діється щось недобре, — зі сумною посмішкою промовив священик. — А може, це яскраве світло мене засліпило і я не міг усього побачити. Але, чесне слово, в якийсь момент мені почало видаватися, що постать біля фотоапарата досить дивна.
— О, та це вас збентежила його кульгавість, — поспіхом відповів Барнет. — Це ж цілком зрозуміло.
— Що цілком зрозуміло? — різко запитав Пейн, водночас понизивши голос. — Ось мені, наприклад, не все зрозуміло? Що у нього з ногою? І що було з ногою у його предка?
— Саме про це йдеться у книзі, яку я нещодавно знайшов у родинному архіві, — відізвався Вуд. — Зачекайте, я зараз її принесу, — і він пішов до бібліотеки.
— Гадаю, містер Пейн мав причини, щоб поставити це запитання, — спокійно зауважив отець Бравн.
— Зараз я вам усе розповім, — ще тихіше відповів Пейн. — Врешті-решт, все у світі повинне мати раціональне пояснення; будь-хто може затримуватися під портрет. І взагалі — що ми знаємо про цього Дарнвея? Він поводиться якось дивно…
Усі присутні злякано дивилися на нього, здавалося, лише священик поводиться якось аж надто спокійно.
— Річ у тім, що портрет ніколи не фотографували, — сказав він. — Ось Дарнвей і взявся за цю справу. Я не вбачаю у цьому нічого дивного.
— Усе можна пояснити дуже просто, — з посмішкою відповів Вуд, він щойно повернувся і стояв, тримаючи в руках товстелезну книгу.
Та не встиг художник промовити й слова, як у чорному годиннику щось клацнуло, і, один за одним, пролунало сім ударів. Водночас із останнім ударом на верхньому поверсі почувся страшенний гуркіт, ніби в будинок вдарив грім. Отець Бравн кинувся бігти до сходів і був на другій сходинці, коли гуркіт врешті стих.
— Господи! — мимоволі вирвалося у Пейна. — Та ж він там зовсім один!
— Так, ми знайдемо там лише його, — не обертаючись, сказав отець Бравн і швидко пішов нагору.
Решта присутніх, оговтавшись від потрясіння, побігли за священиком і справді знайшли в кімнаті лише Дарнвея. Він лежав на підлозі серед обломків фотоапарата, три ноги штатива стирчали в різні боки, а викривлена нога містера Дарнвея безпомічно витягнулася на підлозі.
Якоїсь миті присутнім усе це видалося величезним і страшним павуком. Досить було одного погляду і дотику, аби зрозуміти — містер Дарнвей мертвий. Лише портрет стояв на своєму місці, і його очі немов світилися зловісною посмішкою.
Приблизно через годину отець Бравн, який намагався відновити спокій у домі, натрапив на старого слугу, який щось монотонно бурмотів собі під носом, майже так само механічно, як старий годинник. Священик не розчув слів, та він здогадувався, що слуга повторює:
Він хотів сказати старому щось утішливе, а той раптом опам’ятався, на його обличчі з’явився гнів, і він почав кричати:
— Це ви! — кричав він. — Це все ви і ваше денне світло! Може, тепер ви теж скажете, що немає ніякого фатуму Дарнвеїв?!
— Моя думка не змінилася, — м’яко відповів отець Бравн. Він хвильку помовчав, а потім додав: — Сподіваюся, ви все-таки виконаєте останнє бажання містера Дарнвея і прослідкуєте, щоб фотографію таки відіслали антикварові.
— Фотографію! — вигукнув доктор. — А навіщо? До речі, як не дивно, ніякої фотографії немає. Напевно, він її так і не встиг зробити, хоча цілий день провів у своїй кімнаті.
Отець Бравн різко повернувся:
— Тоді ви зробіть цю фотографію, — сказав він. — Бідний Дарнвей таки мав рацію: портрет необхідно сфотографувати. Це дуже важливо.
Коли всі відвідувачі, тобто доктор, священик та обидва художники залишили дім, то спочатку мовчки йшли похмурою процесією через коричнево-жовті піски. Всі були приголомшені. І справді, те, що трапилося, було подібне на грім серед ясного неба: пророцтво здійснилося саме в той момент, коли про нього найменше думали, коли доктор і священик переконали всіх у тому, що мислити потрібно розсудливо і тверезо, а кімната містера Дарнвея була наповнена денним світлом. Вони могли бути розсудливими, скільки заманеться, та сьомий спадкоємець таки повернувся, і рівно о сьомій загинув.