— Тепер уже ніхто не сумніватиметься у фатумі родини Дарнвеїв, — врешті промовив Мартін Вуд.
— Я знаю одну людину, яка сумніватиметься, — різко відповів доктор. — Чому це я повинен вірити у забобони, якщо комусь раптом захотілося скоїти самогубство?
— Гадаєте, бідолашний Дарнвей скоїв самогубство? — запитав священик.
— Та я просто впевнений, що він наклав на себе руки, 0— відповів доктор.
— Можливо, можливо, — задумливо відізвався отець Бравн.
— От подумайте: він був нагорі сам-один, а в кімнаті поруч — цілий набір отрут. До того ж, це притаманно Дарнвеям.
— Отож, ви не вірите у родинне прокляття?
— Я вірю лише в одне родинне прокляття, — відповів доктор, — я вірю в їхню спадковість. Я ж вам уже розповідав: вони всі трохи божевільні. Та по-иншому і бути не може. Якщо у родині постійно повторюються одруження між родичами, то кров, знаєте, застоюється, і вони просто приречені на виродження, подобається вам це чи ні. Закону спадковости не вдасться уникнути, а науково доведені істини неможливо заперечити. Розум Дарнвеїв сиплеться так само, як родинний замок, нищений морем і солоним повітрям. Так-так, самогубство… Я наважуся припустити, що инших чекає така ж доля. І це краще, що може трапитися.
Поки доктор отак розмірковував, у пам’яті Пейна виринуло обличчя міс Дарнвей. Воно нагадувало бліду, трагічну маску, яка зненацька з’явилася з похмурої темряви і засліплювала своєю безсмертною красою. Пейн відкрив було рот, він хотів щось сказати, та відчув, що не може промовити ані слова.
— Зрозуміло, — сказав отець Бравн до доктора. — Тобто, ви все ж вірите у забобони?
— Що ви маєте на увазі: «вірите у забобони»? Я вірю лише в те, що в цьому випадку самогубство було неминучим, і це можна науково довести.
— Правду кажучи, я не розумію, чим ваші наукові забобони відрізняються від містичних, — відповів священик. — Обидва перетворюють людину в паралітика, який не спроможний ворухнути пальцем, аби потурбуватися про власну душу і життя. У написі йшлося про те, що Дарнвеї приречені на смерть, а ви намагаєтеся ствердити, що вони приречені на самогубство. Зрештою, в обох випадках вони виявляються рабами.
— А мені здавалося, ви намагаєтеся раціонально дивитися на життя, — відізвався доктор Барнет. — Хіба ви не вірите у спадковість?
— Я вже говорив вам, що вірю в денне світло, — голосно і виразно відповів священик. — І тому я не маю найменшого наміру вибирати між двома підземними тунелями марновірства, тому що обидва ведуть у пітьму. І ось доказ цього: ви навіть не здогадуєтеся, що насправді трапилося у замку.
— Ви маєте на увазі самогубство? — запитав Пейн.
— Ні, я маю на увазі вбивство, — відповів отець Бравн. І хоча останню репліку він промовив лише ледь голосніше, здалося, що його голос лунає над усім берегом. — Так, це було вбивство. Вбивство… Його скоїла людина, що має волю, яку Господь зробив свобідною.
Пейн так ніколи і не довідався, що на це відповіли инші, тому що слова священика подіяли на нього доволі дивно: вони його схвилювали, немов звук гонга, що кличе в бій, і водночас він стояв як укопаний. Усі вже давно пішли вперед, а він нерухомо стояв, один посеред піщаного берега. Кров аж клекотіла в його жилах, а волосся на голові ледь не ворушилося. І водночас його охопило відчуття невимовного щастя. Цей психологічний процес був надто складним, щоб з’ясовувати його деталі, і тому Пейн прийняв рішення, яке не підлягало аналізу. Та це рішення несло у собі свободу. Він ще кілька хвилин постояв на березі, а потім повернувся і поволі пішов назад, до замку Дарнвеїв.
Старий міст аж затремтів від його рішучих кроків, Пейн швидко минув рів, так само швидко зійшов темними сходами, пройшов через всі похмурі зали і кімнати, і врешті дійшов до того місця, де Аделаїда Дарнвей сиділа в ореолі блідого світла, що проникало у кімнату через овальне вікно. Вона була ніби свята, про яку всі забули і залишили в долині смерти. Міс Дарнвей підняла на нього очі, на її обличчі з’явилося здивування, і це зробило його ще дивовижнішим.
— Що трапилося? — запитала вона. — Чому ви повернулися?
— Я повернувся за сплячою красунею, — відповів він, а в його голосі вчувалися нотки сміху. — Цей старий замок поринув у темряву ще багато століть тому, як каже доктор Барнет, та вам не варто прикидатися старою. Ходімо на денне світло, нехай нам врешті відкриється правда. Я знаю одне слово, жахливе слово, та воно здатне зруйнувати всі чари і прокляття.